Читать онлайн книгу "Право на вбивство"

Право на вбивство
Ксенiя Анатолiiвна Циганчук


Полiцейський детективСлiдчий Єгор Скляр
Випадковi перехожi натрапили в лiсi на вбитого. Слiдчий Єгор Скляр одразу вiдчувае, що справа непроста. Вiн затято береться розслiдувати вбивство, але знаходить тiльки новi загадки. Коло пiдозрюваних стискаеться, але вбивця – як тiнь.

Давня знайома Єгора – патрульна Власта – допомагае слiдчому, подiлившись своiми здогадками. І ось поеднались двi, на перший погляд, нiчим не пов'язанi справи…





Ксенiя Циганчук

Право на вбивство



Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 04:41

Легкова автiвка проiхала шумовi смуги настiльки швидко, наскiльки можливо. Так, нiби водiй iнтуiтивно вiдчув: мiсце мае негативну ауру. Порожня дорога освiтлювалася тьмяним свiтлом лiхтарiв, що лише пiдсилювало вiдчуття моторошностi. По обидва боки вiд неi вiтер обвiвав високi дерева. Якби тут опинився самотнiй подорожнiй, вiн без сумнiву забажав би минути цей шмат шляху якомога швидше. Вiдтак ще кiлька годин потому пам’ятав би про нього, вiдчуваючи поза спиною неприемний холодок.

Чи можуть живi вiдчувати смерть?

Особливо коли вона навiдувалася сюди зовсiм недавно. І тепер тiло, яким ще кiлька годин тому струменiла кров, чиi легенi вдихали кисень та видихали вуглекислий газ, мозок опрацьовував величезну кiлькiсть iнформацii, непорушно лежало в травi з розплющеними очима. Погляд чоловiка був спрямований у небо, нiби в надii роздивитися зорi. Тiльки от захмарене небо надiйно ховало iх, зайвий раз нагадуючи мертвому, що краса зiрок лише для живих.

Русяве волосся, обличчя та одяг у багнюцi (березень балував лише дощами). Комахи затято вивчали несподiвану знахiдку. Чорний жук дiстався блiдоi виголеноi щоки, на мить зупинився, нiби вирiшуючи у який бiк повзти далi, вiдтак спробував залiзти до лiвоi нiздрi. Його тiльце вже наполовину опинилося в темному тiсному проходi, коли раптом вiн передумав i, швидко перебираючи лапками, побiг до вiдкритого рота. Комаха з ентузiазмом заповзла досередини. Чоловiк, який тепер у пам’ятi кожного назавжди залишиться молодим, не звернув уваги.

Вкотре здiйнявся спершу легенький, тодi сильнiший, вiтер, примушуючи високi тополi схилятися, вiддаючи останню шану загиблому наглою смертю. Ворони на голих гiлках заметушилися, запримiтивши незнайомця. Тишу пронизало скорботне каркання. Двi з них перелетiли на сусiдне дерево, спустилися нижче, майже до землi. Уважно роздивилися несподiваного гостя. Зовсiм небагато часу знадобилося, аби збагнути: знахiдка безпечна – можна пiдлетiти ближче. На вiдмiну вiд людей, тварини та птахи не бояться мертвих. Вони сприймають смерть як належне.

Двi великi ворони вже зiбралися зблизька вивчити тiло, коли крiзь вiтер почули голоси живих. Птахи зосередилися, роздумуючи, чи ситуацiя загрожуе iхнiй безпецi. Голоси наближалися, стало чути кроки та гучний смiх. А ще за мить гостi безцеремонно попрямували саме до потаемноi схованки iхнього нового сусiда.

Ворони трiпнули чорними крилами й повернулися до верхнiх гiлок, жалкуючи, що не встигли довiдатися бiльше про незнайомця.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 05:31

Слiдчий Єгор Скляр вкотре за нiч перевернувся на iнший бiк. Вiн вiдчував холод, що без перешкод проникав до кiмнати крiзь вiдчинене вiкно. Дослухався: дощу не було, проте добре розрiзнялося неприемне завивання вiтру. Скляр неохоче висунув голову з-пiд ковдри: кинув погляд на вiкно й не помiтив жодноi ознаки свiтанку. Приречено зiтхнув. Зусиллям волi пiдвiвся в темрявi й врештi перекрив доступ до кiмнати крижаному березневому повiтрю. Миттю повернувся до лiжка. За осiнь та зиму вiн так i не змiнив лiтню ковдру на зимову (а зараз i поготiв не збирався), тож частенько промерзав до кiсток.

На сусiднiй подушцi сопiв Маркiз, жодним чином не звернувши увагу на господаря. Єгор вкрився до носа, заплющив очi й зробив нову марну спробу заснути.

– Хай тобi!

Втративши залишки надii, слiдчий наослiп потягнувся до бра, намацав ланцюжок i потягнув донизу. Кiмнату залило тьмяне свiтло. Маркiз i цього разу нiяк не вiдреагував. Рудий кiт тiльки вдоволено потягнувся, коли Скляр погладив його по головi, але так i не розплющив очей.

«Отже, ситий», – вирiшив Єгор, усмiхнувся i взяв до рук мобiльний.

Погладжування кота завжди розслабляло Єгора – кiт був не дуже пухнастим, проте шерсть мав довгу. Кiлька мiсяцiв тому Маркiза викинули на вулицю сусiди, переiжджаючи в iнше мiсто. Єгоровi вартувало чималеньких зусиль знайти iхню нову адресу. Молода пара: жiнка була вагiтна й боялася, що присутнiсть тварини вдома зашкодить здоров’ю дитини чи ii власному[1 - Багато вагiтних жiнок боiться заразитися токсоплазмозом вiд власних котiв. Токсоплазмоз – iнфекцiйне захворювання людини та тварин, яке спричиняють токсоплазми. Цей страх е перебiльшеним. Якщо дотримуватись санiтарних правил при доглядi за тваринами, людина не заразиться.]. Скляр потурбувався про те, аби колишнiх господарiв притягнули до вiдповiдальностi за жорстоке поводження з тваринами. Вони заплатили 1700 грн штрафу.

– Небагато, але хоч щось, – сказав вiн тодi Кир’яху. – Якщо вони планували мати дитину, то мусили думати перед тим, як брати додому тварину.

До пiдйому на роботу залишалася година, тож Єгор сподiвався, що сон ще прийде. Вiн увiмкнув Wi-Fi – телефон вiдразу сповiстив про новi повiдомлення – усi вiд Кир’яха, по роботi. Скляр уважно перечитав кожне з них, тодi вiдкрив тiкток[2 - Тiкток – сервiс для створення та перегляду коротких вiдео.] i взявся переглядати вiдео.

Кiт пiдвiв голову й сонно подивився спершу на смартфон, а потiм на Скляра.

– Я не роздивляюся ii профiль, я дивлюся тiкток, – Єгор показав котовi екран, де наразi якiсь люди виконували chair challenge[3 - Chair challenge (англ.) – челендж, що вимагае пiдняти стiлець, притиснувшись головою до стiни. Особливiсть даного челенджу в тому, що жiнки здатнi виконати завдання без проблем, а от чоловiки переважно з ним впоратися не можуть.]. – Ось, бачиш.

Кiт мовчки дивився на Єгора, насилу тримаючи очi розплющеними – боровся зi сном. Врештi природна потреба перемогла, i вiн знову засопiв. Скляр погладив тваринку, зiтхнув i вийшов з тiктоку.

Для того, щоб зазирнути в iнстаграм.

Позавчора Таня виклала нове фото, i Єгор уже разiв зi сто заглядав, щоб помилуватися. На нього дивилася молода красива брюнетка з сяючими очима. Щаслива.

Без нього.

Єгор обережно провiв пальцем по ii обличчю – так, нiби мiг iй щось заподiяти, якби натиснув сильнiше. Серце защемiло. Передивився всi iншi фото – усього з десять за два роки в iнстаграм. Насправдi колись iх було бiльше, та вiн у свiй час примусив iх видалити. Скляр привчив не викладати своi свiтлини в iнтернетi надто часто. І тим паче розповiдати, де саме ти зараз перебуваеш. Соцмережi не завжди переглядають друзi та доброзичливцi. Нинi вони стали гарною можливiстю для злочинцiв вивчати спосiб життя потенцiйноi жертви. І з допомогою цього вчиняти грабежi чи вбивства.

Єгор знову повернувся до новоi свiтлини. Вiн так i милувався нею, поки врештi не заснув.

Прокинувся о шостiй не вiд будильника.

– На труп, – коротко сповiстив Кир’ях телефоном.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 06:03

Скляр зiщулився: вiн так раптово мусив покинути тепле лiжко й зануритися в ранковий холод, що досi не мiг зiгрiтися. Холодний вiтер пронизував до кiсток.

– Не розумiю, де черговий слiдчий? – замiсть привiтання буркнув Єгор, тиснучи руку Кир’яху.

Оперативник лише вiдмахнувся:

– Мусив поiхати додому, у нього щось трапилося.

Кир’ях з досадою кинув цигарку до кишенi куртки: не встигнув. Єгор терпiти не мiг, коли поряд курили. Женя й сам би давно кинув, та бракувало сили волi. Хто взагалi переучуеться в п’ятдесят рокiв? Кiлька разiв вiн пробував – результат виявлявся однаковим: за кiлька днiв (одного разу навiть тижнiв) звичка поновлювалася з бiльшою пристрастю. Дружина вже давно махнула на нього рукою, одночасно дякуючи Боговi, що сини не перейняли цiеi згубноi звички.

Блаженний, хто вiруе. Ось уже три роки, як ii чоловiк вкотре переконався, що поганий приклад – заразний.

Оперативник навiть i не намагався вплинути на синiв: сам почав курити ще в школi. Тим паче, щоб чогось вимагати у власних дiтей, потрiбно спершу продемонструвати, що теж так можеш. А вiн не мiг. Тож тепер, поки дружина готувала на кухнi його улюблену страву (борщ та пампушки з часником), вiн сам «стрiляв» у синiв цигарки. Або вимiнював на щось, якщо раптом тi вважали, що батько надто часто користуеться халявними сигаретами.

Чим справдi могли пишатися обое батькiв – iхнi дiти (поки що студенти) окрiм стипендii отримували сяку-таку зарплату, пiдпрацьовуючи в Домовiй Службi[4 - Домова Служба – служба виклику майстрiв рiзних напрямкiв додому.]. Отож не потребували фiнансовоi пiдтримки й поволi ставали самостiйними.

Оперативник вiдчув, як у горлi пересохло, його рука машинально потягнулася до цигарки в кишенi, та вiн вдруге вчасно стримався. Женя Кир’ях швидко переконав себе, що чим скорiше вони тут впораються, тим скорiше вiн матиме нагоду насолодитися процесом курiння.

Кир’ях почухав посивiлу потилицю, вiдчуваючи, як поволi замерзають вуха вiд пронизливого вiтру, провiв поглядом слiдчого. Той саме роздивлявся мiсце подii. Кир’ях вiдразу збагнув: Єгор не в настроi. Насправдi вiн би бiльше здивувався, якби було навпаки. Скiльки знав Скляра (понад рiк) – завжди насуплений. Скляр не любив людей, а люди не любили його.

Рiк тому його жахливий характер не витримала Таня, уже колишня наречена Скляра. Вiдтодi Єгор ще бiльше занурився в себе. Женя не сумнiвався: Скляр досi не мiг ii забути. Час вiд часу в слiдчого з’являлися новi подружки, проте вони швидко набридали. Женя неодноразово помiчав, як Єгор роздивляеться iнстаграм Танi, проте помиритися з дiвчиною (або хоча б просто поспiлкуватися) заважала гордiсть. Чи страх, що вона не захоче його бачити? Женя пiдозрював, що i те, i те.

Минулоi зими Єгор перевiвся до них з Луцька, де встиг завоювати собi славу одного з кращих слiдчих. Увесь мiськвiддiл з нетерпiнням чекав на нового спiвробiтника пiсля того, як наслухався про його послужний список вiд керiвництва. Найбiльше iх здивував той факт, що Скляр нiколи не мав «висякiв» зi справ про вбивства.

Та ось новий колега з’явився на службi – i прийшло розчарування: Єгор повсякчас набурмосений i не надто приязний. Кир’ях виявився чи не единим, з ким вiд самого початку заприятелював новенький. Ба бiльше, оперативник ставився до Єгора майже по-батькiвськи, хоч i був старшим за нього бiльш нiж на десять рокiв.

Наразi Єгор ходив територiею – пильно вивчав, допомагаючи собi невеличким (проте потужним) лiхтариком. Женя мовчки зупинився поряд. Оперативник прекрасно знав: краще не займати. За кiлька хвилин Єгор заговорить сам. Натомiсть попри втому з цiкавiстю спостерiгав за молодшим колегою. Яким би мiзантропом не був Єгор, свою роботу вiн любив i ставився до неi вiдповiдально.

На мiсцi злочину й досi було темно (якщо не зважати на яскраво синi проблисковi маячки патрульних автiвок та лiхтарi), жодних перехожих. І чимало працiвникiв полiцii. Єгор придивився, чи немае серед патрульних Власти, але згадав, що сьогоднi не ii змiна. Повз час вiд часу проiжджали автiвки, дехто пригальмовував, намагаючись дiзнатися, що вiдбуваеться.

Єгор бачив, як за ним спостерiгае Кир’ях, вiдчував, що той хоче поставити питання особистого характеру. Та разом з тим слiдчий не сумнiвався, що вiн цього не робитиме: тактовнiсть стане на завадi. І це одна з причин, за яку Єгоровi так подобався цей оперативник.

Скляр зiтхнув: вiн не встиг нi поснiдати, нi прийняти душ. Лише нагодував кота й налив йому свiжоi води. А ще залишив корму на весь день, бо хтозна, коли повернеться зi служби.

Єгор почув звук машини й озирнувся. Авто зi службовими номерами на блакитному фонi припаркувалося акурат бiля однiеi з двох Toyota Prius, що належали патрульним: прибули кримiналiсти.

Поки колеги дiставали з машини все необхiдне для вивчення мiсця злочину, Скляр ще раз перевiв погляд на труп молодого чоловiка в кущах – його вже огородили стрiчкою. На вигляд рокiв двадцять з лишком, скидався на людину середнього достатку. Крiзь одяг на животi просочилося чимало кровi, з чого Скляр попередньо визначив причину смертi – зарiзали.

Що вбитий робив тут посеред ночi? Навряд прийшов сюди з власноi волi. Єгор, як не намагався, не мiг уявити причину, за якоi нормальна людина могла б опинитися у цьому мiсцi вночi сама. Та й навiть з кимось. Навiщо? Єгор озирнувся. Нiчна дорога, по якiй час вiд часу проiжджають автiвки. Жодного приватного будинку, магазину, чи будь-чого iншого заради чого сюди б можна було прийти. Скорiше за все, у це мiсце його привезли вже мертвим.

Скляр замислився, як швидко могли б знайти тiло, сховане в кущах серед дерев, якби не хлопаки, якi випадково тут проходили. Ближче до виiзду з мiста (кiлометрiв за три звiдси) були якiсь органiзацii та СТО. Тож вдень тут проiжджало значно бiльше автiвок, траплялися велосипедисти, навiть пiшоходи. Одного разу Єгор бачив молоду мамашу, що, не поспiшаючи, йшла узбiччям з вiзочком, а повз пролiтали численнi автiвки.

«Отже, тiло тут викинули, не надто сподiваючись приховати надовго. Скидаеться на те, що мета – виграти час», – Скляр задумливо почухав руду борiдку, знову пiдiйшов до тiла й роздивився.

«Виграти час, щоб мати змогу втекти?» – замислився Єгор i поцiкавився в Кир’яха, чи вдалося вже щось довiдатися про вбитого.

– Та нi, кримiналiсти ж тiльки зараз розпочнуть роботу, – розвiв руками оперативник.

– Мiсцина вночi безлюдна. Думаю, тут тiла хотiли позбутися або (що дуже малоймовiрно) живого привезли сюди з метою вбити.

– Тут непогане мiсце i для того, i для iншого, – погодився Кир’ях, роззираючись. – Вночi лише автiвки iздять. І нiхто не буде звертати увагу, що робиться за кущами та деревами. Виiзд з мiста. Завжди недолюблював це мiсце. Взагалi не люблю малолюдних мiсць.

– То де тi хлопцi, що знайшли тiло? – поцiкавився Єгор.

– Та он, – хитнув головою оперативник у бiк двох юнакiв на вигляд вiсiмнадцяти рокiв.

Єгор прискiпливо оглянув обох. Один в окулярах i з розбитою губою, iнший мае синець на все око. В обох здертi до кровi кiсточки на пальцях – отже, з кимось нещодавно билися. Хлопцi наразi докурювали одну цигарку на двох, про щось балакали й тихенько смiялися. Обое трусилися вiд холоду, але по-пацанячому стiйко трималися.

– Говорив уже з ними? – поцiкавився слiдчий.

– А ти б менi пробачив, якби без тебе почав? – скривився Кир’ях, чухаючи свое заросле щетиною пiдборiддя, i лукаво посмiхнувся.

Пiсля нiчного чергування йому страшенно хотiлося вiдiспатися.

Єгор не вiдповiв, лише кивнув. Полiцейських на мить вiдволiк галас колег-кримiналiстiв. Тi саме розпочинали вивчення тiла та всього поряд iз ним. Скляр посунув до свiдкiв.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 06:15

Власта солодко потягнулася й позiхнула. Артем досi спав, i вона вирiшила його не будити. Усмiхнулася сама собi – минулоi ночi вони довго кохалися, вiдтак обое заснули мiцним солодким сном – давно такого не було. Цього ранку навiть похмуре небо за вiкном не псувало настрою.

Власта тихенько встала й попрямувала на кухню – готувати снiданок. Вчора бойфренд порадував ii несподiваним подарунком i величезним букетом троянд, тож тепер iй хотiлося вiддячити йому чимось приемним.

Минулий день виявився справжнiм вихiдним, таким, яких у неi не було з часу останньоi вiдпустки. Вранцi вони з донькою сходили на йогу (вперше iй вдалося вмовити Катю пiти з нею), вiдтак придбали подарунок для однокласницi дiвчинки, пообiдали смачною пiцою в «Челентано» та трiшки погуляли. Ввечерi кожна з них зайнялася власними довгоочiкуваними планами: Власта зустрiлася з Артемом, а донька пiшла на день народження. Сьогоднi на патрульну чекав ще один вiльний день. Точнiше, майже вiльний – увечерi на нiчну змiну.

Вже за кiлька хвилин Власта визначилася зi своею метою – приготуе Артему його улюбленi панкейки з кленовим сиропом. Поки Катя в школi, квартира повнiстю в iхньому розпорядженнi.

Поки пательня розiгрiвалася, Власта встигла помилуватися квiтами й розгорнути упаковку парфумiв, якi вчора отримала в подарунок.

«Гм… засолодко, але нiби непогано», – усмiхнулася i нанесла на зап’ясток. Знову принюхалася. Нiжний фруктовий аромат рознiсся кухнею. Тепер вiн пануватиме тут довго, i це ii влаштовувало: приемнi запахи створюють затишок вдома.

Власта вiдклала подарунок, й погляд ii впав на забутий донькою годинник, котрий та отримала вiд бабусi на iменини. Останнiм часом Катi набридло ним користуватися. Патрульна не сумнiвалася, що значною мiрою на це рiшення вплинув Єгор Скляр: вiн нiколи не розумiв, навiщо тягати годинник на руцi, коли завжди е мобiльний.

Власта замислилася, чи не зателефонувати донцi о сьомiй, поцiкавитися, як справи, та враз притлумила бажання. «Власто, не будь нервовою мамочкою. Дитина виросла й потроху стае дорослою. Вона мае право на свободу».

Патрульна пригадала радiсть малоi, коли вона дозволила iй залишитися на нiч в однокласницi й вже звiдти вранцi пiти разом з подружками до школи.

«Скоро я стану iй непотрiбною, – Власта зiтхнула. – Катя закiнчить школу, поiде навчатися, вийде замiж i в неi з’явиться власна сiм’я. І що я тодi робитиму?»

Артем неодноразово казав, що Власта хвилюеться зарано, та вона нiяк не могла викинути з голови думку, що час бiжить надто швидко. Пiсля розлучення з чоловiком кiлька рокiв тому Власта почувалася страшенно самотньою. Тiльки виховання доньки допомагало тримати себе «на плаву». А вже за рiк Катя поiде на навчання до Львова.

«Що Артем може розумiти? У нього немае дiтей».

Патрульна спробувала зосередитися на приготуваннi снiданку. У спальнi почувся шум – то Артем перевернувся на iнший бiк. Жiнка прислухалася: досi спить. За пiдрахунками, зробити сюрприз мае стати часу – ii бойфренд нiколи не прокидаеться ранiше сьомоi.

«Встигну. Приготую снiданок i зателефоную Катi перед першим уроком».

«Нi, Власто. Припини. Катi ти зателефонуеш не ранiше обiду. Зрозумiла?»

Патрульна зiтхнула й наказала собi зосередитися на панкейках.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 06:21

– То як ви знайшли тiло? – Єгор безцеремонно оминув етап особистого представлення (ще один доказ не просто поганого, а жахливого настрою), вiдтак змiряв свiдкiв недоброзичливим поглядом.

Юнаки перезирнулися: кiлька годин тому обидва потрапили в бiйку, i тепер один з них мав розбиту губу, iнший – пiдбите око, яке вже мало, м’яко кажучи, непривабливий вигляд. Їх страшно хвилювало, що полiцiя прискiпуватиметься. Врештi-решт бiйку почали саме вони, випивши чималу кiлькiсть алкоголю.

Попри розгубленiсть вони все ж iз цiкавiстю витрiщилися на Єгора. І не дивно. Його зовнiшнiсть завжди привертала увагу: зростом майже метр дев’яносто, надзвичайно худий i до того ж дуже рудий. Вii, борiдка, вуса, навiть волосся на руках – яскравого мiдного кольору. Попри цивiльний одяг вони вiдразу зрозумiли, що перед ними слiдчий. За мить до них приеднався й Кир’ях i, на вiдмiну вiд Скляра, ввiчливо представився.








Обое хлопчакiв були низькi на зрiст, бiлявi та зi скуйовдженим волоссям. Обое дуже схожi, тiльки один iз них носив окуляри. «Брати», – запiдозрив Скляр. Вiд юнакiв вiдгонило алкоголем та потом. Подумки Єгор радiв рятiвному свiжому повiтрю (хоч i до болю холодному), що захищало вiд неприемного запаху.

– Та ми цей, йшли додому з дискотеки, – пояснив один з них.

У його правицi залишалася майже викурена сигарета. На внутрiшньому боцi кистi полiцейськi помiтили немаленький рубець вiд опiку. Скидалося на те, що колись йому добряче дiсталося.

– З дискотеки? З якоi такоi дискотеки? – поцiкавився оперативник хриплим голосом.

Через надмiрну любов до цигарок такий голос у нього – замiсть вiзитноi картки. Вiн iз задоволенням вдихнув дим, що йшов вiд цигарки пацанiв.

– З «Лагуни», – перелякано пояснив другий.

– Ну так де «Лагуна», а де ми зараз? Ви хочете сказати, ви через усе мiсто пiшки йшли? – здивувався Скляр.

Запах дешевих сигарет дратував.

Перед тим, як вiдповiсти, хлопак iз цигаркою пiднiс ii до рота, проте несподiвано впiймав на собi косий погляд Єгора. Той з вiдразою дивився на кiнчик сигарети, з якого виходив дим. Юнак опустив руку, так i не затягнувшись. Врештi вiн з досадою кинув ii на землю й затоптав ногою.

– Йшли, – пiдтакнув перший. – У нас грошей на таксi не вистачило.

Кир’ях зi Скляром здивовано перезирнулися.

– А де, з ким i чого побилися? – Кир’ях кивнув на збитi до кровi кiсточки.

Отже, надii не справдилися – полiцiя не пропустила це повз увагу. Юнаки зашарiлися, мовчки витрiщилися один на одного – кожен сподiвався, що почне iнший. Досi вони доволi вдало вдавали з себе дорослих, та зараз вся iхня впевненiсть остаточно розвiялася. Тепер це були просто двое молодикiв до двадцяти рокiв. Якби не пiдтверджений документами вiк, Женя б подумав, що вони неповнолiтнi.

– Та… – почав той, що з синцем пiд оком, вiдтак почухав потилицю й глянув на брата, буквально благаючи поглядом про допомогу.

– Хлопцi, не мимрiть, – роздратовано наказав Єгор, – вiдповiдайте чiтко.

– Посварилися з пацанами на дискотецi, – затинаючись, зiзнався юнак iз побитою губою.

Вiн стояв червоний, мов буряк. Втiм не менш червоним був i його брат.

– На дискотецi з кимось посварилися чи тут, з вбитим? – Єгор вказав на мiсце, де лежав труп. – Може, це ви його так, га?

Хлопцi вклякли й перелякано витрiщилися на слiдчого. Рештки алкоголю вмить припинили свою дiю. Якби знали, що все так повернеться, нiколи б не викликали сюди полiцiю. Червона фарба поволi зникала з обличчя, юнаки полотнiли.

– Та ви що… – почав один з них, автоматично облизав губу, що вже достатньо розпухла.

Обое полiцейських вичiкувально дивилися на юнакiв. Ось iхнi зiницi розширилися вiд подиву та страху. Ось хлопцi перезирнулися й знову глипнули на полiцейських. Хлопак з побитою губою ковтнув слину, в iншого безпорадно звисали руки бiля тулуба. Обое зблiдли мов привида щойно побачили.

Нi, цi двое не вбивали.

– То з ким, ви кажете, побилися на дискотецi? – уточнив оперативник, прочистивши захрипле горло.

– Еее… ми не знаемо, як iх звати, ми ж не знайомилися… – хлопець в окулярах спробував ковтнути слину, та цього разу не вийшло – у ротi пересохло.

– Їх було теж двое, нарванi такi… До дiвчат наших чiплялися.

– Ясно. Ну а де дiвчата? – поцiкавився iронiчно Єгор.

– Додому поiхали. Ми iх посадили на таксi.

– У вас же ж не було грошей на таксi, – зауважив Скляр.

Хлопцi нiяково мовчали й не зводили поглядiв зi слiдчого та оперативника. Врештi за них вiдповiв Женя:

– Витратили на дiвчат останнi грошi? – розреготався, показуючи своi жовтi зуби. – Вирiшили на показ шиканути?

Женя раптово пригадав, як i сам у молодостi намагався справити враження на дiвчат. Своiй майбутнiй дружинi вiн на першi побачення тягав до безпардонностi дорогi букети й подарунки, аж поки не втямив, що зовсiм скоро не матиме за що iсти. Спершу переймався, що Майя, яка була зi знаноi професорськоi родини, покине його, щойно зрозумiе, що його можливостям настав кiнець. Тiльки от вона цього не зробила. І лише через десять рокiв пiсля весiлля (коли вони обое добряче напилися на днi народженнi ii молодшоi сестри) жiнка зiзналася, що вiд самого початку запiдозрила, що тi всi парфуми, квiти, сережки та iншi дарунки йому не по кишенi.

«Не можна носити протертий до дiр пiджак i при цьому мати багато грошей», – пояснювала своi мiркування Майя.

Женя на мить вiдволiкся, пригадуючи молодiсть. Із задуми його вивело наступне запитання Єгора.

– Ну гаразд, то як вам пощастило натрапити на тiло? – на вiдмiну вiд Женi, Скляр так i не удостоiв iх усмiшкою, натомiсть сканував своiми свiтло-сiрими очима – намагався визначити, чи чуе зараз правду.

Губи вiн мiцно стиснув у тоненьку лiнiю. Будь-хто б знiтився вiд його погляду.

– А що на нього натрапляти? Йшли собi дорогою, я забiг в туалет… Ми не вбивали його… – заклiпав очима хлопець з побитою губою.

– Та ми це вже зрозумiли, розслабтесь, пацани, – запевнив Женя. Йому навiть шкода стало цих двох. – То, кажеш, тебе саме в цьому мiсцi в туалет потягнуло?

Хлопцi зiтхнули з полегшенням, та попри це юнак вiдповiв кисло:

– Краще б не тягнуло. Краще б додому дотерпiв, – сьогоднiшнiй ранок вiн запам’ятае на все життя.

– Отже, ви знайшли тiло випадково, – констатував Єгор.

Досi навiть натяку на усмiшку.

– Угу, – погодилися хлопцi.

– Ви бачили когось? Якихось людей, – уточнив оперативник, розжовуючи жуйку зi смаком кавуна. – «Хоч орбiт замiсть цигарок».

– Нiкого взагалi не бачили. Хiба в центрi трохи людей було й бiля вокзалу, а вже ближче до цього мiсця… – хлопець в окулярах заперечно похитав головою.

– Були якiсь машини? – запитав опер.

Пацани перезирнулися.

– Машини були, – стенув плечима той, що без окулярiв. – Але ми на них не звертали уваги.

– Ясно, – зiтхнув Єгор. – А де ви живете?

– У Бiлiй Криницi.

Кир’ях присвиснув:

– То вам ще пiв дня йти! Хлопцi, ото ви гарно погуляли, – зареготав. – Вас що, нiхто забрати не може?

– Посеред ночi? – скривився хлопець без окулярiв.

– Ну гаразд, – оперативник все ще реготав, вiдтак прикликав патрульного, завданням якого наразi було вiдганяти зацiкавлених роззяв, якщо такi з’являтимуться.

– Зганяй, завези цих двох додому. І вiдразу назад, зрозумiв? – наказав колезi, вiдтак звернувся до малих, що завмерли, не вiрячи своему щастю – нарештi вiдпускають. Ба бiльше, iх на справжнiй полiцейськiй машинi везуть додому. Сусiди побачать – заздритимуть! – Ось вам нашi номери телефонiв, – написав на листочку в блокнотi, вирвав та простягнув хлопцевi в окулярах. – Якщо щось згадаете, обов’язково дзвонiть. Зрозумiли?

Хлопцi покивали головами.

– Запиши iхню адресу та номери телефонiв, потiм вiддаси менi, – наказав тим часом Єгор патрульному. – І хлопцi, з мiста нiкуди не виiжджати. Вам ясно?

– Ясно, – з готовнiстю знову закивали обидва.

Понад усе iм хотiлося опинитися нарештi вдома. Хай навiть отримають на горiхи вiд батькiв за те, що так надовго затрималися. Головне – полiцiя вiдпустила.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 07:15

– Ммм… Панкейки, – здивувався.

Артем лiниво забрiв на кухню. Волосся на головi пiсля сну стояло сторч, правицею вiн тер заспанi очi, у лiвiй тримав мобiльний. Чоловiк з’явився в спiднiй бiлизнi. Власта озирнулася – саме дiставала з шафки кленовий сироп. Мимоволi вона кинула погляд на його добряче вiдрослий живiт – попри спроби схуднути Артем останнiм часом досягнув протилежного ефекту. Самiй же патрульнiй навпаки – завдяки ФІЗО[5 - ФІЗО – абревiатура «фiзична освiта»; фiзична пiдготовка (у цьому випадку патрульних полiцейських).] та коригуванню свого харчування – вдалося позбавитися тих кiлькох зайвих кiло, що ii завжди дратували. Електричний чайник закипiв й вимкнувся.

– Сiдай, зараз зроблю чай, – Власта усмiхнулася, поставила пляшечку зi сиропом на стiл – поряд iз паруючими млинцями.

Артем ковтнув слину – аромат на кухнi стояв божественний. Живiт забурчав, натякаючи на голод. Чоловiк опустив очi на свiй живiт, i його обличчя враз спохмурнiло.

– А де звична вiвсянка? – поцiкавився, пiдсовуючи до себе тарiлку зi снiданком.

– Вирiшила зробити тобi сюрприз, – стенула плечима Власта. Їi обличчям пробiгла тiнь пiдозри. – Врештi не завжди ж снiдати позбавленою смаку вiвсянкою.

Вона приготувала чай у двох невеличких горнятках й взялася за сироп.

– Менi не потрiбно, – Артем затулив свою порцiю долонею.

«Так i е, прокинувся не в гуморi».

Власта кивнула й додала сиропу тiльки до своiх млинцiв. Мовчки поставила на стiл пляшечку – iй здалося, надто гучно в несподiванiй тишi.

– Багато борошна додавала? – нiби ненароком поцiкавився вiн.

– Не дуже. Намагалася по мiнiмуму, – збрехала.

Власта вiдчула себе дурепою. «Ну якi панкейки, якщо вiн худне?» Власта пригадала, як кiлька днiв тому в гостях вiн вiдмовився вiд десерту. Патрульна ледь помiтно почервонiла. Але ж зрештою, вiн iх любить. Їй лише хотiлося зробити йому приемне.

– Ммм, як смачно, – вiдкусив перший млинець, поцiлував ii в скроню.

«Второпав, що образив», – зрозумiла Власта.

Вiн нiжно стиснув ii зап’ястя, i тiлу вiдразу передалося тепло чоловiчоi мiцноi руки.

Артем завжди так робив, коли хотiв показати, як йому сподобалося щось, що зробила Власта. Всi проблеми враз вiдступили. Вона усмiхнулася.

– Давай поiдемо за мiсто, – несподiвано спало на думку. – Так хочеться побачити новi картинки. Вже бозна-скiльки часу не виiжджала за межi Рiвного.

Власта пiдвелася, щоб налити собi склянку води – о цiй порi вона завжди пила протизаплiднi.

На мобiльний Артема надiйшло сповiщення у вайбер. Не поспiшаючи, вiн розблокував телефон i переглянув повiдомлення. Його карi очi на мить спалахнули цiкавiстю. Механiчно вклав до рота наступний шматочок млинця.

– Власто, менi на роботу.

– Як на роботу? Ти ж казав, вiзьмеш сьогоднi вихiдний, – краем ока вона помiтила фото жiнки, чие повiдомлення вiн наразi читав.

«Гарна. Певно, партнерка зi Львова, що вони разом втiлюють у життя новий проект, – вона звикла, що Артем багато часу придiляв роботi. Навiть на вихiдних не втомлювався працювати. – Але ж сьогоднi вiн обiцяв провести час разом».

– Власто, ну як я вiзьму вихiдний? Хто за мене працюватиме? Хто за мене грошi зароблятиме й робитиме тобi подарунки? – усмiхаючись, вiн кивнув головою на коробку з парфумами. – Як запах? Подобаеться?

Власта розгублено кивнула – ну й що iй тепер робити увесь цей день самiй?

– Дуже дорогi, до речi.

Очi його свiтилися на смаглявому обличчi – на вiдмiну вiд Власти, яка пiсля зими завжди була блiдою. Чоловiк отримав таку шкiру вiд матерi-грузинки. На його скронях виразно видiлялася сивина, та це лише додавало шарму. Решта волосся ще лишалося чорним. Нещодавно Артемовi виповнився сорок один рiк.

Вони ще перекинулися кiлькома фразами, вiдтак продовжили снiдати мовчки. Пiсля неприемного повiдомлення розмова вже не клеiлася. Власта засумувала, апетит пропав. Артем натомiсть, не поспiшаючи, проглянув повiдомлення у вайберi. Власта здогадалася, що це чат iз хлопцями, коли Артем показав iй кiлька мемiв з оголеними жiнками – вони з друзями переважно тiльки таким i дiлилися в цiй групi. Врештi Артем нашвидкуруч доiв панкейк, зробив кiлька ковткiв чаю й пiдвiвся.

– Ти хоч наiвся? – здивувалася Власта.

Вона ж бо думала, що порадуе його.

– Дуже смачно. Дуже! – поцiлував ii мiцно в губи.

А тодi вiдразу побiг збиратися.

На тарiлцi лишилося повно млинцiв. Артем з’iв лише один.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 09:03

Скляр поторсав свою руду борiдку. Минулого тижня вiн був у барбершопi[6 - Барбершоп – чоловiча перукарня.] й привiв нарештi ii до ладу. А вчора пробiгся магазинами й придбав новенький светр, який вже сьогоднi вдягнув на службу. Єгор ненавидiв неакуратнiсть у всьому: вiд зовнiшностi до робочих моментiв. Женя часто кепкував iз його педантичностi, хоч насправдi ця риса йому подобалася. Останнiм часом оперативник все бiльше тягнувся в цiй звичцi до молодшого колеги. Схвальна реакцiя вiд дружини не забарилася.

Єгор похмуро роздивився документи, складенi високою купою на столi. За годину до нього почнуть приходити свiдки, та зараз вiн мав намiр хоч трiшки передивитися новi справи, яке керiвництво передало йому для розслiдування. Подумки вiн пригадав скiльки мае ще старих, i в головi в нього запаморочилося.

За сусiднiм столом Гочмановський голосно балакав з кимось телефоном, обговорюючи знахiдку великоi партii наркотикiв. А Гусейнов зi знудьгованим виразом обличчя друкував звiт на старенькому комп’ютерi. Часто Скляр пригадував кабiнет Леонiда Бовтуна, свого приятеля й колеги з Харкова. Там, у значно бiльшому та свiтлiшому примiщеннi, працювало двое, а не трое слiдчих.

Єгор приречено зiтхнув i розгорнув першу папку. Йшлося про розбiй[7 - Розбiй – напад з метою заволодiння чужим майном (при цьому проти людини застосовують насильство або погрожують його застосувати). Вважаеться тяжчим злочином, нiж крадiжка чи грабiж.], скоений вночi неподалiк дискобару «Лагуна».

«Знову ця ''Лагуна''», – пригадав вранiшнiх хлопцiв, що поверталися звiдти через усе мiсто додому.

На дiвчину напали неподалiк дискотеки й вiдiбрали особистi речi. Скляр уважно перечитав наявнi вiдомостi. Молода жiнка бачила нападника й заявила, що могла б скласти фоторобот. Те саме сказав i таксист, який саме приiхав за клiентами, коли неподалiк стався напад. Єгор потягнувся до телефону й набрав вказаний номер жертви. За першим разом нiхто не вiдповiв, тож Єгор зателефонував вдруге. Вiдтак втрете. Нарештi на протилежному боцi почув заспаний жiночий голос.

– Менi потрiбна Лариса Курилович.

– Це я. Хто ви?

– Майор Єгор Скляр вас турбуе. Я слiдчий, займаюся вашою справою. Менi потрiбно, щоб ви сьогоднi пiдiйшли до мене, – Єгор глянув на робочий графiк, щоб зрозумiти, коли буде вiльний, – на дванадцяту тридцять. Мiськвiддiл на Пушкiна. Знаете, де це?

У телефонi запанувала мовчанка. Дiвчина намагалася «переварити» iнформацiю.

– Ви мене зрозумiли? – безцеремонно продовжив Скляр.

У нього катастрофiчно бракувало часу будь з ким панькатися.

– На дванадцяту тридцять прийти до вас у мiськвiддiл, – захриплим вiд сну голосом мовила дiвчина.

– Тут вказано, ваш мобiльний викрали. Ви зараз з якого балакаете?

– Менi брат дав свiй старий.

– Чудово. Отже, зателефонуйте менi на цей номер, я спущуся за вами.

– Ви щось знай…

Та Скляр не дослухав – вiн швидко торкнувся на мобiльному червоного зображення слухавки, вiдтак вiдразу перетелефонував таксистовi й безапеляцiйно наказав прийти на той самий час. А вже за кiлька хвилин зосередився на наступнiй справi. Подумки визначив для себе, що справу Лариси Курилович довiрить Кир’яху або Войтюку.

До десятоi вiн передивився бiльшiсть справ, розставивши для себе прiоритети. Два розбоi, три грабежi й одне побутове вбивство розподiлить мiж оперативниками. Особисто вiн займеться вбивством невiдомого, якого знайшли сьогоднi вранцi.

«Скидаеться на те, що справа мае бути вартiсна. Принаймнi цiкавiша за всi тi, що маю наразi».


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:07

Широкоплечий брюнет акуратно припаркувався в тихому безлюдному провулку. Знервовано роздивився навколо. Ранiше йому здавалося гарною iдеею домовитися про зустрiч саме тут: менше свiдкiв. Тепер засумнiвався. Людей тут хоч i мало, та вони все ж е.

І саме через брак натовпу його машина тут, як на долонi.

А ще, отой злиденний продуктовий магазинчик, перед входом до якого трое вже п’яненьких чоловiкiв розпивають дешеве пиво. Хоч вони й продовжували затято щось обговорювати, та авто точно помiтили.

Ба бiльше, зовсiм скоро прийде вона – як завжди, розкiшна й, як завжди, привертатиме увагу самою лише своею зовнiш- нiстю.

Хтось обов’язково запам’ятае, що вона сiдала в синiй Ford. Звiсно, номер машини навряд хтось навмисне запам’ятовуватиме, але марки, кольору та моделi машини цiлком може виявитися достатньо.

Погляд його впав на свое вiдображення в дзеркалi заднього огляду: синцi пiд почервонiлими очима й блiде обличчя.

«Необхiдно сходити в солярiй», – подумав.

Чоловiк роззирнувся, все бiльше нервуючи й переймаючись, коли ж нарештi з’явиться дiвчина. Знаючи, що пунктуальнiсть iй не притаманна, вiн навмисне запiзнився – але марно. Їi й досi немае.

А раптом не прийде?

Йому вартувало чималих зусиль переконати ii зустрiтися саме тут. Мовляв, якщо пiд’iжджати пiд саме мiсце роботи, можна витратити чимало часу в заторi (у цiй частинi мiста й справдi забагато автiвок). Тож швидше буде, якщо вона сама пройдеться до сусiднього провулку (не бiльше п’яти хвилин).

Вона думае, що вони поiдуть за мiсто – вiдвiдати новий ресторан з багатим iнтер’ером та найсмачнiшою в околицi кухнею.

Таким був його план. Ще кiлька днiв тому вiн здавався йому iдеальним. Нинi ж чоловiк мало не божеволiв – навiть не уявляв, що втiлити задумане в життя буде так складно. Страшенно хотiлося вiдпочити – усю нiч вiн провозився спершу з тiлом Андрiя, потiм з його машиною. Вранцi викинув з дому всi речi, якi могли б вказати на iхне знайомство. Навiть позбувся склянки, з якоi той вчора пив пиво.

Тепер треба усунути дiвчину.

Вона едина, хто знала, що iхня з Андрiем дружба досi тривала, ба бiльше, що вони разом працювали над грошовитою справою. Якщо бовкне в полiцii – проблем не уникнути.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:10

– То що, склали Курилович з таксистом фоторобот? – поцiкавився Скляр.

Єгор вiдкусив сушку й запив кавою, яку кiлька днiв тому сам принiс на роботу. Пити каву його привчила колишня наречена. Дiвчина випивала по кiлька горняток на день, тож йому не лишалося нiчого, окрiм як перейняти цю традицiю. Рiк тому вони розiйшлися, й увесь цей час Єгор намагався вiдучити себе вiд звички, що нагадувала про Таню. Та врештi мiсяць тому здався.

Войтюк похитав головою й теж вiдкусив сушку, простягнув довгi ноги й зручнiше вмостився. Молодий оперативник всiвся на стiлець навпроти Скляра, куди зазвичай сiдають запрошенi свiдки чи понятi. На столi помiж купою документiв полiцейськi спромоглися акуратно розставити двi чашки кави та пакет з гiрчичними сушками. Кабiнетом ширився божественний аромат, що врештi роздражнив Гусейнова та Гочмановського – вони вiдволiклися вiд роботи й теж приготували собi кави. Єгор з Льошею тiльки усмiхнулися.

– Склали. Тiльки в базi такого нема. Вiдбиткiв ми не виявили. Шукатимемо довго, коротше кажучи.

– Вкрадений мобiльний, звiсно, вимкнений.

– Вимкнений, – пiдтакнув Войтюк. – Хлопцi намагаються вирахувати його мiсцеперебування, та поки марно, – зiтхнув i вiдмахнувся. – Кир’ях сьогоднi вiдсипаеться пiсля чергування? – гигикнув молодий оперативник.

Льоша до них перевiвся майже рiк тому й дуже швидко завоював довiру Скляра. Цим здивував чимало своiх колег – мало хто мiг догодити слiдчому. Єгор i сам здивувався своему вiдкриттю. Новий оперативник, майже два метри на зрiст, виявився доволi працьовитим, на диво мовчазним (як i сам Скляр) i доброзичливим. А ще тактовним – нiколи не ставив Скляровi (та й взагалi нiкому) особистих запитань. За рiк спiвпрацi Скляр не раз впевнився, що на хлопця можна покластися. Інколи вiн нагадував йому Ромку, найкращого приятеля та колегу, якого вбили при виконаннi. Вiн теж був набагато молодшим вiд Скляра й дуже скрупульозним у роботi.

– Поiхав додому вiдразу пiсля того, як розiбралися з трупом, – мовив Єгор i вiдкинувся на спинку стiльця. – То якi результати експертизи? – запитав слiдчий – справа про вбивство його цiкавила набагато бiльше, нiж розбiй. – Особу вбитого встановили?

– Поки нi, – заперечно похитав головою Льоша. – Жодних документiв, свiдкiв i нiяких вiдбиткiв чи слiдiв ДНК на мiсцi не виявлено. Тiло туди привезли, як ти й думав. Смерть настала вiд численних ножових поранень в областi живота та грудноi клiтини приблизно опiвночi. Плюс-мiнус година.

Єгор ненадовго замислився.

– Ну так, мiсце вбивця обрав непогане, – нарештi мовив. – Переконаний, заздалегiдь продумав. Треба якомога швидше встановити особу жертви. Першi двадцять чотири години пiсля скоення злочину – найкритичнiшi. За гарячими слiдами легше вирахувати вбивцю. Чим бiльше минатиме часу, тим бiльше слiди «вистигатимуть».

Льоша захоплено дивився на Єгора. Колись, наслухавшись всякого про цього слiдчого, боявся з ним працювати. Та потiм збагнув, що бiльшiсть iз того, що розповiдають, – наслiдок заздрощiв. Так, Скляр iнколи був нестримним та жахливо впертим, та це не заважало йому мати найвищий вiдсоток розкритих справ серед усiх колег. Спершу Войтюк почувався поряд iз ним невпевнено, чекаючи будь-якоi митi спалахiв гнiву чи повних зневаги слiв через будь-якi дрiбницi. Та з часом збагнув: Єгор ставиться до всiх взаемно – тож якщо хочеш мати вiд нього повагу, мусиш ставитися й до нього вiдповiдно.

А ще – пахати, як вiл.

Бо за Єгоровою фiлософiею найбiльший грiх – не вiддаватися роботi на двiстi вiдсоткiв. Особливо коли ти полiцейський, вiд якого залежить життя й здоров’я людей. Саме цим, на думку Скляра, грiшила бiльшiсть його колег. А тi, своею чергою, ненавидiли його, оскiльки й близько не дотягувалися до планки, яку ставив перед собою та iншими Єгор Скляр.

– Подали iнформацiю про нього та його фото в пресу, скоро мають поширити серед населення. Якщо мiсцевий – матимемо результат.

– Результат, Льош, менi потрiбен тут i зараз, – спохмурнiв Єгор. – Хтозна, скiльки мине часу, поки хтось впiзнае…

– Скляр, iнколи таке бувае, уявляеш: не все можливо тут i зараз. Льоша тобi не раб, – озвався зi свого мiсця Гусейнов.

– Антоне, пий каву, яку придбав я, i не втручайся, – пiдморгнув Скляр Гусейнову й iз викликом посмiхнувся.

На мить у кабiнетi запанувала мовчанка. Гочмановський вiдволiкся вiд перечитування показiв свiдкiв. Льоша безшумно прокусив сушку й так само обережно проковтнув. Скляр та Гусейнов вороже дивилися один на одного. Аж ось Войтюк наважився знизити напругу – нiби нiчого не трапилося, продовжив обговорювати роботу:

– У нього на плечi е татуха лева, – промовив спершу обережно, потiм впевненiше. – Така, знаеш, дуже примiтна. Розiслав приватним майстрам тату та салонам. Якщо раптом робив у Рiвному – за годину чи двi матимемо результат.

Єгор звiв нiмий погляд на Войтюка – щось сказати йому забракло слiв. Кмiтливiсть та бажання працювати – ось за що вiн найбiльше любив цього оперативника. Слiдчий радiсно усмiхнувся, чим знову неабияк здивував, як Гусейнова, так i Гочмановського.

Скляр рiдко радiсно посмiхаеться.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 15:20

Вiн вкотре подумав про те, щоб зателефонувати. Спиняло небажання залишитися останнiм додзвонювачем на ii мобiльний. З iншого боку, вона запiзнилася вже на двадцять хвилин. Може, взагалi не прийде? Таке вiд неi запросто можна чекати. Ще ранiше вiн попередив, що телефонувати йому буде марно – мовляв, збираеться вiддати смартфон на перепрошивку. Отож вона не зможе попередити, якщо раптом змiнилися плани.

Напруга зростала, вiн нервово крутив у руцi мобiльний, судомно намагаючись збагнути, як дiяти.

П’янички й досi стовбичили перед магазином, час вiд часу кидаючи зацiкавленi погляди на його машину. Ще б пак! На цiй безлюднiй вулицi бiльше немае на що дивитися. А скоро прийде вона, i стане ще гiрше. Цi чоловiки точно не втратять нагоди роздивитися красиву молоду жiнку.

Вiн вiдчував, як обличчя починае пашiти – його бездоганний план летiв шкереберть. Знову майже торкнувся позначки «Виклик», та вчасно спинив себе. Врештi вiн зачекав ще п’ять хвилин i поiхав.

Дiвчина з’явилася рiвно за хвилину.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 18:34

Десять хвилин тому Войтюк забiг до кабiнету Скляра з результатами запитiв до майстрiв татуювання.

Довготелесий оперативник просунув голову у дверi, посмiхнувся на всi тридцять два, гучно шмигнув носом i видав одне коротке слово:

– Є.

Вiдтак швидко зайшов до кабiнету, обережно минув свiдка Гочмановського, з яким саме завершував допит слiдчий, i поклав перед Єгором аркуш А4 з усiею новою iнформацiею. Гочмановський з цiкавiстю спостерiгав за сценою, забувши про свого гостя.

– Робив у приватного майстра кiлька мiсяцiв тому, – випалив Льоша. – Чувак веде облiк усiх клiентiв, тож змiг надати iм’я та прiзвище. Нашого жмурiка[8 - Жмурiк – покiйник.] звати Андрiй Павелкiв. У мiстi проживае шiсть чоловiкiв з цим iменем. Двое пiдходять по вiку. Одному двадцять шiсть, iншому – тридцять два. У базi фото немае, тож я заглянув до фейсбуку. Обидва там зареестрованi. Фото одного iдентично нашому трупу, – протараторив Войтюк.

– То ти хочеш сказати, вiн i за життя так жахливо виглядав? – усмiхаючись, зiронiзував Єгор i клiпнув почервонiлими вiд довгого читання очима.

Скляр виглядав змученим – увесь день вiн тiльки те й робив, що вивчав iнформацiю з рiзних справ, спiлкувався зi свiдками та понятими, а ввечерi вкотре за мiсяць звiтувався про виконану роботу.

– За життя вiн виглядав трохи краще. У нього не було ножових поранень на тiлi, – Льоша показав чорно-бiле роздруковане з фейсбуку фото померлого, яке до цього часу тримав у руках, приховуючи зображення.

Єгор мовчки роздивився свiтлину, намагаючись збагнути, якою людиною був Павелкiв за життя. На мить його вiдволiк дзвiнок мобiльного – хтось телефонував Войтюку.

– Танюш, зачекай, будь ласка, зараз тебе наберу, – оперативник сховав телефон назад до кишенi.

– Дружина? – запитав Єгор, хоч прекрасно знав вiдповiдь. Серце знову болiсно тьохнуло й забракло повiтря: iм’я Таня надто багато значило для нього. – Бiжи додому, вже й без того засидiвся.

– Я там записав адресу, iм’я, паспортнi данi й всю iншу вiдому iнформацiю, – вказав поспiхом на листок, а тодi пояснив: – У нас Златка захворiла. З гландами проблеми. Залишили в батькiв, треба зараз забрати.

– Супер, Льош. Я тобi дуже вдячний. Їдь за донькою й передай iй – нехай швидше одужуе.

– Дякую, – змучено усмiхнувся Льоша, i в цей момент Скляр зрозумiв, як сильно той переживае через доньку. – Завтра сходжу до нього додому, спробую знайти родичiв та друзiв, – Войтюк з натхненням розповiдав власний план. – У нього, до речi, ще машина е, – вказав на вiдповiдний рядок у листку. – Теж завтра дiзнаюся, що з нею. Цiлком можливо, що вбили, аби викрасти авто.

– Може бути, – задумливо закивав Єгор.

Врештi Льоша з Єгором розпрощалися. Оперативник вибiг з кабiнету, на ходу телефонуючи дружинi. Скляр так i залишився усмiхненим, коли за Войтюком зачинилися дверi.

– Молодий, що тут скажеш? Очi так i палають ентузiазмом, – стенув плечима Гочмановський. Поки Єгор з Льошею розмовляли, вiн встигнув завершити розмову зi свiдком i тепер збирався провести його до виходу[9 - Стороннiм забороняеться ходити мiськвiддiлом без супроводу працiвникiв полiцii, тому iх завжди зустрiчають та проводять до виходу.]. – Я теж колись так лiтав цими коридорами. Ходiмо, – звернувся до сутулоi лiтньоi жiночки, яку Скляр ще вiд початку допиту запiдозрив у брехнi.

Щоправда, дiлитися цими думками з Гочмановським Скляр не мав намiру. «Нехай сам розбираеться зi своiми розслiдуваннями». Єгор провiв поглядом колегу та лжесвiдка в справi про крадiжку й уважно перечитав iнформацiю, надану Войтюком.

– Льошка, ти молодчина! – вдоволено мовив сам до себе.

За сусiднiм столом гмикнув Гусейнов – Єгор не звернув уваги. Натомiсть подивився, котра година, i швидко почав збиратися.

«На завтра нiхто нiчого не вiдкладатиме», – подумалося, коли вибiгав з кабiнету.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 18:56

Скляр вийшов з мiськвiддiлу й iз задоволенням вдихнув свiжого повiтря. Увесь день довелося сидiти в душному маленькому кабiнетику, переповненому людьми. Службове розслiдування завершилося пiвтора мiсяця тому, а вiн i досi не позбувся контролю з боку керiвництва. Мало не кожен день вiд нього вимагали звiт про виконану роботу. Це неабияк дратувало й ще бiльше погiршувало й без того не надто хороший настрiй.

Єгор безмежно любив свою справу, проте його гнiтило працювати пiд тиском. Сьогоднi чималий шмат роботи з розслiдування нового вбивства виконав Войтюк, Єгор же мусив скнiти у власному кабiнетi над паперами. Скляр ненавидiв обов’язки слiдчого. Йому бiльше iмпонувало бiгати мiстом та проводити справжне розслiдування, як це роблять оперативники. Колись вiн саме так i робив (за що часто отримував критику як вiд керiвництва, так i вiд колег). Проте зараз ситуацiя загострилася: через постiйний контроль вiн рiдко мiг дозволити собi вольностi.

Останнiм часом Скляр все бiльше згадував мрiю молодостi працювати на себе. Заснувати власне детективне агентство й займатися лише тими справами, якi йому цiкавi. А саме – вбивствами. І бажано, щоб вони були заплутаними. Яке задоволення розслiдувати побутове вбивство, де особа злочинця вiдома вiдразу, i це – сусiд-алкоголiк, разом з яким жертва розпивала горiлку? Це мае бути як мiнiмум щось схоже на нову справу про невiдомого, чий труп виявили сьогоднi вранцi: спершу необхiдно напружитися та встановити особу жертви, i тiльки потiм злочинця. А в iдеалi – щось типу справ Марко Вiтторiно[10 - Справа Марко Вiтторiно – йдеться про справу, описану в першiй книзi серii полiцейського детективу – «Кривавими слiдами».], Камiли Пасiчник[11 - Справа Камiли Пасiчник – йдеться про справу, описану в другiй книзi серii полiцейського детективу – «Убивця з пiдземелля».] чи Олександри Альтман[12 - Справа Олександри Альтман – йдеться про справу, описану в третiй книзi серii полiцейського детективу – «Кубик Рубiка».]. Тодi вiн серйозно переймався, що вони залишаться нерозкритими. А в нього ще за всю кар’еру не було жодного «висяка» по вбивствах. Вiдразу пiсля студентських рокiв Скляр пообiцяв собi, що нiколи не залишить жодного вбивцю безкарним. «Нiхто не мае права позбавляти людину життя».

Єгор не чекав вiд справи Андрiя Павелкiва чогось надто неординарного. «За два-три днi впораюся».

Вiн помилявся.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 19:10

Йому здалося, що на нього впала цiла стiна. Обвалилася на голову й розбила ii на друзки. А потiм впала ще одна. Знову й знову. Ударiв було так багато, що вiн не мав змоги розплющити очей, а коли раптом вони припинилися, вiн вже майже нiчого не бачив. Очi залило кров’ю з розбитих брiв, з носа також юшило. Та бачити щось i не було потреби: вiн прекрасно усвiдомлював, хто перед ним.

Вдихнув якомога бiльше повiтря, користуючись моментом. Інстинктивно прикрив голову руками – нiкчемна спроба захиститися, та спромогтися на щось iнше не змiг. І саме в цей момент вiдчув гострий бiль у животi. Настiльки сильний, що в очах вiдразу потемнiло, ноги пiдкосилися, i вiн впав на спину. Руки потягнулися до рани – гаряча кров стрiмко витiкала крiзь пальцi.

Вiн вiдчув легкий порух повiтря, рештками свiдомостi збагнув: вбивця обiйшов його й зупинився бiля голови. Нiчого хорошого вiд цього не чекав.

Мiцна рука вхопила за чуба й потягнула до себе. Ще мить, i гострий нiж перерiзав сонну артерiю. Вiдразу забракло повiтря, закривавленi руки механiчно потягнулися до рани на шиi. Вiн харкав, вiдчуваючи, як з горла витiкае кров, i мучився вiд браку повiтря. Бiль став единим вiдчуттям, що вiн був спроможний усвiдомити.

Навiть те, що нинi переживае останнi митi життя, вiн так i не збагнув. В екстремальних ситуацiях спершу нас охоплюе страх, i лиш потiм приходить усвiдомлення того, що вiдбулося. Але усвiдомлення раптовоi власноi смертi нiколи не приходить до людини.

Бо мертвi вже не здатнi нiчого усвiдомлювати.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 19:15

Не довго думаючи, Скляр забiг у кафе-бар «Глобус», що неподалiк iз мiськвiддiлом, швидко знайшов вiльний вiддалений столик i зручно вмостився, аби краще вивчити данi, що принiс йому Войтюк.

Попри оригiнальний iнтер’ер (iмiтацiя старовинного замку) Єгор терпiти не мiг це мiсце через його iсторiю: будiвля, де наразi розташувалися два кафе, спортзал та супермаркет, кiлька десятилiть тому слугувала в’язницею. У свiй час радянська влада закатувала тут чимало людей. Вiдтак у народi це примiщення назвали «катiвня НКВС».

Зараз же тут гуляють весiлля, святкують днi народження та спiвають караоке.

Хай там як, Єгор мiг швидко вiдновити тут сили недорогою iжею й продовжити працювати. Скляр терпiти не мiг вiдкладати на потiм важливi розслiдування. Та й служба завжди допомагала вiдволiктися вiд депресii. Ба бiльше, зараз, у позаробочий час, нiхто не може критикувати його за виконання обов’язкiв оперативникiв: адже про це нiхто не дiзнаеться.

На вечерю зголоднiлий слiдчий замовив сирну пiцу й велику склянку томатного соку. Вiн би залюбки обрав пиво, проте й досi боявся порушувати власне правило: не пити наодинцi. Пiсля розриву з нареченою Єгор почав зловживати спиртним (пивом та коньяком) аж поки врештi не збагнув, що це серйозно заважае службi. Тож тепер жодного алкоголю на самотi.

Офiцiантка, молода дiвчина невисокого зросту, усмiхнулася й довше, нiж мала б, затримала на ньому свiй погляд. Вiдтак нiби ненароком торкнулася руки, коли забирала меню, i навiть зробила комплiмент з приводу його зросту. Скляр неуважно промимрив коротке «дякую», i на тому розмова завершилася. Єгор вдав, що не помiтив очевидного загравання. Дiвчина, на диво, не розчарувалася, а пiшла, усмiхаючись.

Скляр звик, що до нього часто залицялися дiвчата, значно молодшi за нього. У своi майже сорок вiн виглядав максимум на тридцять з гаком. Все завдяки своiй худорлявостi й генетицi: батьки його (особливо матiр) також не виглядали на свiй вiк.

Єгоровi спало на думку зателефонувати Кир’яху – тодi б у нього з’явилася можливiсть замовити пива (яке насправдi страшенно хотiлося). Та все ж стримав себе: наступного дня Женя потрiбен йому свiжим та вiдпочилим.

Вiдтак Єгор згадав про Войтюка, проте також швидко вiдмовився вiд задуму: Льоша нiколи не ходить з ними «на пиво». Увесь вiльний час оперативник присвячуе дитинi та дружинi. А коли донька хворiе – тим паче.

Слiдчий роззирнувся: поки що тут було не надто багато вiдвiдувачiв, але з власного досвiду знав: скоро це змiниться. Та й сьогоднi очевидно бiльше людей захоче вiдпочити в кафе, заважаючи на те, що в середу всi заклади зачиняються на карантин.

Краем ока зауважив кiлькох колег, що зiбралися компанiею за одним iз великих столикiв. Його помiтили, гукнули й навiть запропонували приеднатися. І вiн, можливо, б це зробив, якби не Гусейнов, що мовчки витрiщався на нього своiми глибокого посадженими очиськами на завжди невдоволенiй мармизi. Скляр вiдмовився й, аби йому не заважали голоси iнших, дiстав iз кишенi куртки навушники. Вже за мить увiмкнув музику в телефонi та уважно зосередився на справi Андрiя Павелкова.

Йому хотiлося якомога швидше визначити подальшi кроки. Можливо, навiть вже сьогоднi вдасться когось допитати. Скляр кiлька разiв прочитав надруковане на аркушi й дуже швидко спохмурнiв.

«Гм… не надто багато».

Павелкiв Андрiй Вiталiйович. Дата народження: 20 лютого 1994 року. Народився в м. Нетiшин. З 2011 року проживае в Рiвному за адресою: вулиця Олени Телiги, 11, кв. 23. За офiцiйними даними, спiвмешканцiв не мае. Мiсце роботи: супермаркет «Вопак» (Киiвська, 10). Посада: охоронець. Авто: сiрий Daewoo Lanos ВК 1276 ВІ. Мiсцеперебування машини наразi невiдоме.

Єгор енергiйно тер скронi: починалася мiгрень. Попри це слiдчий поволi вибудовував хiд дiй. Спершу вiн мав намiр вiдвiдати помешкання вбитого. «Щоправда, якщо там i справдi нiхто не живе, доведеться чекати завтрашнього офiцiйного обшуку».

– Ваша пiца, – молода офiцiантка поставила перед Єгором замовлення.

Слiдчий вiдсахнувся. Вiн настiльки занурився в розмiрковування, що начисто забув не тiльки про свiй голод, а i де вiн. Полiцейський вийняв з лiвого вуха навушник i подякував. Вiдтак мовчки спостерiгав, як дiвчина (скорiше за все ще студентка) поставила поряд з пiцою замовлений томатний сiк, серветки та прибори. Запаморочливий аромат гарячоi пiци з сиром швидко роздражнив i примусив шлунок бурчати.

– Ви з полiцii, правильно? – несподiвано поцiкавилася офiцiантка й усмiхнулася.

«Завзята дiвка», – скривився Єгор.

На правiй нiздрi в неi виблискувала крихiтна сережка, а на лiвiй руцi Єгор помiтив старий шрам.

– А що? – обережно поцiкавився.

– Та нi, нiчого, – стенула плечима дiвчина. – Просто не раз бачила, як ви прямуете до мiськвiддiлу. Вас насправдi дуже легко запам’ятати.

– Гм… То он воно що, ви мене там бачили. І легко запам’ятали, – Єгор вiдчув, як його дратування зростае: тепер ще й про його особливу зовнiшнiсть нагадали. – Ну, якщо бачили й самi все зрозумiли, навiщо уточнювати? – уiдливо поцiкавився.

У молодших класах його постiйно дражнили через насичений мiдний колiр волосся, вiй та велику кiлькiсть веснянок. А ще, через надто блiду шкiру. Тож навiть тепер його пересмикувало вiд будь-яких зауважень стосовно зовнiшностi.

«Єгоре, заспокойся. Вона не винна у твоiх проблемах».

– Вибачте, я просто так запитала, для розмови, – дiвча знiтилося. – Щось ще бажаете замовити?

Єгор заперечно похитав головою.

– На сьогоднi менi вистачить з головою, – дратуючись, вiдповiв Єгор i вдруге поспiль пошкодував про сказане. «Єгоре, вона просто хотiла познайомитися. Ти ж це бачив».

Офiцiантка зашарiлася й, уникаючи погляду в очi, швидко пiшла.

«Ну, принаймнi вона вiд мене вiдчепилася», – вирiшив, проводячи поглядом. І тiльки коли дiвчина опинилася достатньо далеко, згадав про намiр замовити американо.

– А хай тобi! – не втримався вiд коментаря вголос.

Двое дiвчат за сусiднiм столиком (перед ними лише двi склянки з лате) повернули голови й витрiщилися на нього. І кожна подивилася оцiнювальним поглядом. Вiдтак в однiеi з них оцiнювання змiнилося зацiкавленiстю. Брюнетка усмiхнулася, показуючи своi рiвнi бiлi зуби. Дiвчина нiби мiж iншим провела рукою по красивому довгому волоссю, тим самим сподiваючись зацiкавити Єгора.

«На Таню схожа, – вирiшив слiдчий i важко зiтхнув. – Хоча нi. Таня значно худiша»

Єгор змучено взявся за свою вечерю.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 20:30

Дверi нiхто не вiдчинив. Єгор оглянув поверх i, не надто довго розмiрковуючи, натиснув на гудзик дзвiнка дверей сусiднього помешкання. З квартири долинало незрозумiле шарудiння, Єгор почув, як коридором з вереском пробiгла дитина (скорiше за все, рокiв трьох). А ще нiс його вловив неймовiрно апетитний запах домашнiх вiдбивних. Та перш нiж вiн встигнув пригадати вечерi, що часто готувала йому Таня, дверi вiдчинилися, i перед ним з’явилася молода худенька дiвчина, до якоi тулився хлопчик. Жiнка глянула на нього зляканими очима й невпевнено привiталася.

– Мене звати Єгор Скляр, – тицьнув в обличчя свое посвiдчення. – Я слiдчий.

Дiвчина ще бiльше стривожилася (так завжди бувае, коли люди дiзнаються, хто до них прийшов) i тiльки пiсля короткоi мовчанки врештi поцiкавилася, чим вона може бути корисною.

– Ви знайомi з вашим сусiдом? – махнув головою в бiк квартири Павелкiва.

Єгор не без задоволення вдихав аромат смаженого м’яса, що вiдчувся з новою силою, коли йому вiдчинили дверi. Подумки вiн вже не раз подякував собi, що встигнув повечеряти. Навiть ситим Єгор би не вiдмовився скуштувати шматочок. Рот його наповнився зрадливою слиною.

– Не дуже, чесно кажучи, – тихим голосом промовила дiвчина.

– Та ви не хвилюйтеся, я вас не з’iм, – спробував усмiхнутися Скляр, проте вийшло в нього це якось криво.

Вiн навiть захвилювався, чи, бува, не налякав дiвчину ще бiльше своею мармизою. На диво, та усмiхнулася й навiть випрямила спину.

«Цiкаво, скiльки iй рокiв i коли вона його народила?» – Єгор кинув погляд на кучеряве маля, що з цiкавiстю роздивлялося гостя, всунувши пальця до рота. Слiдчий вкляк, коли помiтив, що той йому усмiхаеться. За все свое життя вiн не пам’ятав, щоб йому коли-небудь усмiхалися малi дiти.

– Ми з ним не були знайомi, – продовжувала тим часом молода матуся. – Ми тiльки недавно сюди переiхали. Я тут майже нiкого не знаю.

– Гм… ясно, – зiтхнув Єгор. – А скажiть, жив вiн сам? Не в курсi? – вирiшив про всяк випадок уточнити.

Офiцiйнi данi не завжди збiгаються з фактами.

– Думаю, так. Нiколи не бачила, щоб сюди ще хтось крiм нього заходив.

– Що, навiть друзi чи дiвчина не приходили?

Жiнка стенула плечима.

– Дiвчини точно не бачила. Друзi до нього iнколи приходили, не часто.

Хлопак нетерпляче шарпнув матiр за руку й сказав щось нерозбiрливе. Жiнка нахилилася, i син тепер прошепотiв щось на вухо.

– Тiльки недовго, – вголос промовила жiнка, i хлопця мов вiтром здуло.

– То вiн так мультики на планшетi бiжить дивитися, – пояснила вона.

Єгор усмiхнувся задля ввiчливостi (дiти його завжди мало цiкавили) й поставив наступне запитання:

– Можливо, ви чули сварки з цiеi квартири?

Жiнка ненадовго замислилася, вiдтак заперечно похитала головою.

– Нi, нiколи не чула. Не пригадую, – стенула плечима.

– А давно ви тут проживаете?

З однiеi з кiмнат донеслися дивнi незрозумiлi голоси, Єгоровi знадобився певний час, щоб збагнути, що вiн чуе персонажiв якогось мультфiльму.

– Два мiсяцi мине за тиждень. А що трапилося?

– Та нi, нiчого, все гаразд, – збрехав.

Дiвчина подивилася на нього з пiдозрою – не повiрила.

«Єгоре, все одно вона завтра дiзнаеться».

– А хто з сусiдiв його добре знае? З ким, можливо, вiн спiлкуеться?

– На жаль, я не знаю, – знизала плечима.

«Переконаний, вона вважае, що ii сусiд щось накоiв. Люди завжди найперше думають погано про iнших i лише потiм, що з цiею людиною могло трапитися щось лихе».

Скляр завершив розмову, ввiчливо подякувавши. Дверi перед ним зачинилися, i Єгор знову залишився сам. Аромат вiдбивних досi дражнив нiс.

«Певно, чекае чоловiка з роботи. І сядуть вони всi трое вечеряти. Такий собi тихий сiмейний вечiр», – зiтхнув.

Вiдганяючи меланхолiйний настрiй, подзвонив до ще однiеi квартири. Чоловiк у старому домашньому одязi, рясно «оздобленому» пiр’ям з подушок («Скiльки рокiв вiн носить цi брюки та кофтину???») пiдтвердив слова першого свiдка: Андрiй Павелкiв жив сам, iнколи до нього приходили друзi, жiнок тут не бачив давно.

«Може, хлопець нетрадицiйноi орiентацii? – розмiрковував Скляр, поки чекав, щоб йому вiдчинили в третiй квартирi на поверсi. – Це навiть цiлком може бути мотивом до вбивства. У нас не надто люблять таких людей».

У наступнiй квартирi слiдчий отримав iдентичну iнформацiю.

«Ну, принаймнi я тепер точно знаю, що вiн жив сам. І, скорiше за все, дiвчини в нього не було».

Єгор роздивився. Одна-едина на весь поверх лампа розжарювання силкувалася дати якомога бiльше свiтла, проте ii старань однозначно було недостатньо. Вiдсутнiсть хорошого освiтлення дiяло на Єгора депресивно.

Десь угорi чулися нерозбiрливi голоси сусiдiв. Можна було б поспiлкуватися з iншими людьми в пiд’iздi, проте вiн прекрасно знав, що завтра цим займатиметься цiла група полiцейських. Спершу допитають усiх у цьому будинку. Якщо не вдасться встановити особу злочинця, спiлкуватимуться з людьми в сусiднiх. Полiцiя збере сотнi свiдчень, зiставить i пробуватиме визначити, чи хтось бреше. Також поспiлкуються з колегами жертви, встановлять коло спiлкування Павелкiва. Зазвичай це все допомагае. Вбивця, як правило, хтось iз близьких друзiв чи знайомих.

Ножа в спину часто встромляють тi, кому людина довiряе.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 20:41

– Пошукайте краще, – порадила Власта.

На змiну вони з Андрiем виiхали менш нiж годину тому. Першим порушником сьогоднi виявився водiй, що перетнув суцiльну смугу в центрi мiста. Ба бiльше, зупинивши його, патрульнi вiдразу збагнули: чоловiк п’яний як чiп. Тепер ще виявилося, що суб’ект не може знайти права та документи на авто.

Нинi Власта сидiла в машинi, заповнюючи потрiбнi папери, а водiй витрiщався на неi сонними очицями. Чоловiк заледве стояв на ногах, руки сховав у кишенях, аби зiгрiтися. Свiтле волосся до плечей видавалося жирним, одяг неохайним. Вiд нього сильно вiдгонило алкоголем.

Патрульна спробувала зосередитися на заповненнi документiв. Паралельно з цим вони з Андрiем чекали, коли колеги привезуть драгер[13 - Драгер – маеться на увазi алкотестер, за допомогою якого патрульнi перевiряють людей на стан алкогольного сп’янiння (назва походить вiд назви нiмецькоi компанii, що iх виробляе).], аби провести освiдування[14 - Освiдування – у цьому випадку перевiрка на стан алкогольного сп’янiння.] на стан алкогольного сп’янiння. Жоднi вмовляння поки не допомогли вiдкараскатися вiд ниття порушника: чоловiк стовбичив поряд i переконував вiдпустити.

– Та я вже шукав. Немае, – розвiв руками водiй. Язик його заплiтався, i Власта вкотре замислилася над тим, скiльки цей чоловiк випив перед тим, як сiдати за кермо. – Я бiльше не буду. Це в мене вперше.

– Всi так кажуть, – докинув Андрiй, шукаючи iм’я порушника в базi патрульноi полiцii.

Планшет вкотре видав вiдсутнiсть будь-якоi iнформацii.

– Патрулi, доповiдаемо обстановку, – голос командира роти донiсся з рацii з характерним для цього виду зв’язку шипiнням.

– Сто п’ятдесят перший сто третьому. У нас сто тридцята[15 - Сто тридцята стаття – керування транспортними засобами особами, якi перебувають у станi алкогольного чи наркотичного сп’янiння або ж пiд впливом лiкарських препаратiв, що знижують iх увагу та швидкiсть реакцii.], – прозвiтував Андрiй одним з перших.

– Сто п’ятдесят перший, плюс[16 - Плюс – у вiйськових та полiцейських означае: «Прийняв iнформацiю».], – озвався той самий голос по рацii.

Вiдразу за Андрiем прозвiтували iншi екiпажi[17 - Екiпаж – патрульнi екiпажi зазвичай складаються з двох напарникiв, що патрулюють мiсто на службовому автомобiлi.], та Власта з напарником не дослухалися, зосереджено заповнюючи документи.

– Ви розумiете, якщо ви iх нам зараз не пред’явите, у вас будуть значно серйознiшi проблеми? – пояснила, мов малiй дитинi.

– Серйознiшi за те, що мене зупинили в нетверезому станi? – посмiхнувся чоловiк. – Довго ще? Я поспiшаю до дружини. Вона iсти хоче, – сказав i знову похитнувся так, що Власта злякалася: зараз впаде. На щастя, втримався.

– Довго, – «порадував» Андрiй. – Нехай сiдае вечеряти без вас.

– Так у мене ж вечеря. Я купив сушi.

– Шановний, не стiйте, будь ласка, над душею. Тодi, можливо, вийде швидше. Сядьте в машину й чекайте там, – не втрималася Власта.

На мить вона притиснула правицю до лiвого плеча, аби бодай трохи притлумити бiль: давав про себе знати шрам, що залишився пiсля поранення. Власта пiдозрювала, що мусить до цього звикнути: вiдтепер у сиру погоду вiн нагадуватиме iй про нiч, коли вона заледве не розпрощалася з життям.

День перед змiною минув нудно, хоч Артем i намагався розвеселити ii численними повiдомленнями на вайбер. Ввечерi вiн встиг приiхати й завезти ii на службу. Хай там як, зiпсутий настрiй це не врятувало.

Патрульна кинула погляд на смердючого типа, що безцеремонно нависав над нею. Одяг на ньому був дорогим, хоч i де-не-де в плямах. Вiн голосно шмигнув носом.

«Яке ж сiре у мене життя!» – подумала i раптом збагнула: ця думка не вiдпускала ii скiльки?.. Ось понад рiк.

У юностi доросле життя уявлялося iнакшим. У старших класах вона бачила себе вчителькою молодших класiв, у перспективi вчителем року. Та не так сталося, як гадалося. Першим серйозним розчаруванням у життi стала саме вiдсутнiсть пiдтримки вiд батькiв, коли вона нацiлилася втiлити мрiю в життя. Вони навiть вiдмовилися оплатити пiдготовчi курси на потрiбний факультет – грошi пiшли на репетитора з математики. Пiзнiше iхня донька мала стати бухгалтером.

Вiдсутнiсть фiнансування не зупинила Власту. Щоб оплатити курси, вона два лiта поспiль пропрацювала в магазинi шпалер, а на вихiдних упродовж десятого та одинадцятого класiв пiдпрацьовувала офiцiанткою в невеличкiй пiцерii, що належала родичам ii тодiшнього хлопця.

Зi закiнченням школи знову прийшло розчарування: батьки сказали, що оплатять лише бухгалтерський факультет Водного. Спершу Власта вiдмовилася й заявила, що знайде спосiб сплатити за дороге навчання у Львовi. Побачивши впертiсть Власти, батьки вдалися до манiпулювання: мовляв, у матерi хворе серце – iй не можна хвилюватися. Невже Власта здатна переiхати до iншого мiста й покинути матiр? Та й скiльки заробляють вчителi? А бухгалтер завжди матиме на хлiб.

Врештi батькам вдалося умовити ii здобути спершу освiту бухгалтера, а вже потiм (якщо матиме бажання) педагогiчну освiту. Мовляв, вони навiть допоможуть, якщо вона зараз пiде iм на зустрiч.

Похнюпивши носа, Власта погодилася – примушувати хвору матiр почуватися зле iй аж нiяк не хотiлося. Тiльки от запал навчатися на вчителя минув, а потiм вона вийшла замiж. Народилася донька, i мова про другу вищу остаточно зiйшла нанiвець. Бухгалтером вона довго не пропрацювала – втекла вiд ненависноi роботи в декрет, а пiсля так i не змогла примусити себе повернутися до сухих цифр. Кiлька рокiв працювала в магазинi шпалер, у якому минула частина ii юностi. А коли оголосили набiр у патрульну полiцiю (на той момент з дуже привабливою зарплатою), не замислюючись, пiшла. І хоч ця робота припала iй до душi, сiра буденнiсть не вiдпускала й тут.

Інодi Властi здавалося, що ii справжне життя закiнчилося саме тодi, коли батьки так нахабно втрутилися в ii намiри. У глибинi душi вона й досi ображалася на них за егоiзм (а те, що це був саме вiн, Власта зрозумiла лише тепер, у зрiлому вiцi). Єгор якось порадив втiлити мрiю юностi в життя, та Власта вiдчувала, що перегорiла.

Мрii повиннi здiйснюватися вчасно.

Патрульна пообiцяла собi, що нiколи не вчинить так зi своею донькою. Тож вiдколи Катя заявила, що мрiе стати художником, з усiх сил намагалася допомагати та пiдтримувати. І, якщо все буде добре, уже за рiк Катя поiде навчатися до Львова, як мрiяла в юностi сама Власта. Вона захвилювалася, згадавши про це: вiд радостi та суму водночас.

Порушник бовкнув щось нерозбiрливе, вiдволiкши вiд недоречних спогадiв, а вiдтак несподiвано вiдiйшов, проте в машину не сiв. Вона iз задоволенням набрала в легенi повiтря, що надходило крiзь прочинене вiкно: нарештi воно не смердiло алко- голем.

– Ти диви, шукае, – озвався Андрiй, спостерiгаючи за порушником з сидiння водiя.

Наразi той щось зосереджено видивлявся в салонi свого бордового буса. Андрiй розсмiявся. Власта кинула погляд на напарника й подумки усмiхнулася: Андрiй, як завжди, тримаеться позитивчиком. «І як йому це вдаеться?»

Вона нiколи не бачила його в поганому гуморi – лише з усмiшкою на обличчi. Якою б морально важкою не виявлялася змiна, вiн завжди свiтився позитивом. «Можливо, молодiсть? – йому було всього лиш двадцять п’ять, – або ж регулярний хороший вiдпочинок».

Андрiй не жив на зарплатню патрульного: хлопець був iз заможноi родини, батьки добре допомагали. А нещодавно напарник одружився, i батьки подарували молодятам трикiмнатну квартиру. А ще батько Андрiя позичив йому грошi на власний бiзнес: невеличку кав’ярню. Власта б не здивувалася, якби Андрiй за рiк-другий покинув службу: все ж перспектив у власнiй справi бiльше.

– Хай шукае. Бо матиме ще проблеми, окрiм штрафу в десять тисяч та позбавлення прав на рiк. Ти знайшов його в базi? – поцiкавилася Власта.

– Та не знайшов, – з досадою мовив Андрiй. – Морочить вiн нам голову. Не хоче, щоб ми знали його iм’я та iншi данi. І документи на машину з правами, я впевнений, вiн мае з собою. Не хоче показувати.

– Так все одно ж довiдаемося, – фиркнула Власта. – Навiщо цей дитячий садок?

Андрiй лише стенув плечима й усмiхнувся. На кожнiй змiнi вони зустрiчали щонайменше одного вiдчайдуху, який намагався уникнути вiдповiдальностi за скоене правопорушення. Яких тiльки вiдмовок тi не придумували! Найпоширенiшою для себе вони визначили: поспiшаю до хвороi дитини – висока температура.

– Знайшов! – загорланив чоловiк, демонстративно пiднявши догори руку з документами. – Знайшооов! – знову вигукнув i кинувся до патрульних, чия машина стояла припаркованою вiдразу за його бусом.

Перехожi здивовано озиралися на крики, а завбачивши п’яного, вiдразу поверталися до власних потривожених думок i йшли далi у справах.

Власта з Андрiем перезирнулися: веселий початок змiни.


* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 20:55

Єгор повiльно спустився з четвертого поверху панельного будинку, натиснув на кнопку – дверi запiкали й вiдчинилися. В обличчя вiдразу вдарив неприемний вiтер. Скляр зiщулився. На вулицi зовсiм звечорiло, повз проiжджали поодинокi машини, людей значно поменшало.

Слiдчий уважно роздивився територiю: перед кожним пiд’iздом стояли одна-двi автiвки, трiшки подалi припаркованими були ще з десяток, для яких не лишилося мiсця ближче. Єгор пройшовся повз кожну й перевiрив номернi знаки. Жодна з них не належала вбитому. Слiдчий зупинив перехожого й поцiкавився наявнiстю платноi стоянки неподалiк. Чоловiк у ватно-марлевiй пов’язцi (дехто з мешканцiв мiста почав носити маски, побоюючись зараження на Covid-19) запевнив, що якщо така i е неподалiк, то йому про це нiчого невiдомо.

«Ну ось, машина таки зникла. Бажання заволодiти чужим майном – ще один мотив до вбивства», – замислився Скляр i потер чоло – допомагало розслабитися. Втома почала давати про себе знати.

Єгор озирнувся, почувши веселий жiночий смiх. Молода пара поверталася з супермаркету, кожен тримав в обох руках напханi пакети з продуктами. «Панiчнi закупи перед карантином», – збагнув слiдчий. Вiн i собi мав намiр закупитися ввечерi, проте колеги попередили про величезнi черги в усiх продуктових магазинах. Найбiльше люди купляли алкоголь i туалетний папiр. Хлопець з дiвчиною повiльно вiддалялися, весело щось обговорюючи. Час вiд часу хтось iз них вибухав заразливим смiхом. І Скляр, сам того, не бажаючи, кiлька разiв усмiхнувся, хоч навiть i не уявляв, про що тi балакали.

Слiдчий рiшуче попрямував на зупинку: вiн таки пiде в супермаркет. У той, де працював вбитий.

Тiльки не для того, щоб придбати продукти.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 06:11

Попри два важкi попереднi днi, прокинувся вiн рано. Ця нiч, як i вчорашня, минула тривожно.

Його мучила думка, що справа досi не доведена до кiнця. Здавалося, вiн навiть у снi про це думав. План, який вiн так довго й ретельно обмiрковував, дав трiщину.

І все через кого? Через тупоголове дiвчисько, яке не спроможне прийти вчасно на зустрiч. Чоловiк криво усмiхнувся. Вiн був достатньо розумним для того, аби збагнути всю кумеднiсть ситуацii. Те, що його в нiй так дратувало, фактично вчора врятувало дiвчинi життя.

Прокидаючись посеред ночi, вiн невпинно думав про те, як тепер викликати ii на зустрiч. Яке мiсце для цього обрати? Вчорашне вже не здавалося йому таким iдеальним – навiть не сумнiвався, що його та його авто запам’ятали пияки з магазину. Нi, наступного разу точно не там.

Ще одне питання, яке турбувало: як призначити зустрiч, не використовуючи мобiльний? Стежити й вдати, нiби iхня зустрiч – випадковiсть. А як потiм? У бiльшостi випадкiв вона приходила невчасно, та при цьому iй ставало ввiчливостi зателефонувати й повiдомити про це. Йому не хотiлося, щоб його номер лишався в списку останнiх ii дзвiнкiв чи повiдомлень. Сказати iй, що знову проблеми з телефоном? Що в сервiс-центрi першого разу не впоралися й довелося знову вiддавати у ремонт?

«Хм… можна».

Вiн взяв телефон i перевiрив, котра година: скоро дiвчина прокинеться й збиратиметься на роботу. Тiльки поки вiн все одно не телефонуватиме й не писатиме: спершу мае досконало все продумати.

Чоловiк пригадав, як напередоднi позбувся ще одного приятеля. Тодi теж пiшло не за планом: хлопець невчасно озирнувся – у момент, коли нiж мав вгрузнути в його спину. Довелося кiлька разiв вгатити по обличчю й тiльки потiм завершити почате.

Вiн скривився, пригадуючи бiйку. На щастя, на кiсточках правицi не лишилося слiдiв – нi синцiв, нi збитих ран, лише почервонiлостi. Якщо раптом доведеться спiлкуватися з полiцiею, вони не помiтять.

У новинах (теж вчора) з’явилася iнформацiя про знайдене тiло Андрiя. Іменi, звiсно, не повiдомляли, та потреби в цьому не було. Якщо вiрити журналiстам, особу поки не встановили. Вiн не сподiвався, що його так швидко знайдуть, та новиною зовсiм не переймався: слiдiв вiн, без сумнiву, не лишив – роки навчання в школi полiцii не минули даремно. Хай навiть вiн швидко покинув службу, та потрiбних знань не розгубив.

Чоловiк облишив телефон i перевернувся на спину: часу для нового плану не так багато, та все ж достатньо. Спробував заспокоiтися. Позитивне мислення – найголовнiше: вiд нього залежить успiх будь-якоi справи. Нинi вiн вперше в життi заробив чимало грошей. Тепер важливо довести справу до кiнця. А тодi можна подумати, як примножити багатство.

Лiг на спину й розслабився, пiдклав долонi пiд голову, а вiдтак спробував уявити, як змiниться його життя, коли матиме великий статок: багато жiнок (тепер вони просто не зможуть його iгнорувати), нова машина кожнi два роки, мандри свiтом… Так вiн подумки малював майбутнi змiни, аж врештi, надихнувшись, пiдвiвся й увiмкнув ноутбук: сьогоднi вiн почне вчитись, як завдяки гриму змiнити зовнiшнiсть.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 07:53

Єгор на мить вiдволiкся вiд розмови, задивившись у вiкно. Ранок видався сонячним (хоч i холодним), це нагадало йому, що довга холодна зима минула й прийшла довгоочiкувана весна. Не втримавшись, слiдчий вiдчинив вiкно. До кабiнету увiрвалося свiже прохолодне повiтря, i вiн вiдчув, як його органiзм поволi приходить до тями пiсля черговоi марудноi ночi.

– Ти хоч спав сьогоднi?

– Трохи, – коротко сповiстив Скляр, повертаючись до реальностi.

Озирнувся й втомлено усмiхнувся Женi.

Вiн страшенно любив оцi ранковi хвилини перед початком робочого дня, коли нi Гочмановського, нi Гусейнова в кабiнетi ще не було. Натомiсть вони з Кир’яхом пили каву й балакали на рiзнi теми. Інколи до них приеднувався Войтюк, проте сьогоднi оперативник телефоном повiдомив, що запiзниться через проблеми з донькою.

– Єгоре, так не можна, – вiдпив оперативник своеi кави. Вiд задоволення вiн заплющив очi, насолоджуючись новим, донедавна незнаним смаком. – Де ти купив цю каву? Я такоi смачноi ще не куштував.

– Не скажу. Це буде моею таемницею, – широко усмiхнувся Скляр.

– Радий, коли ти усмiхаешся. Це так рiдко бувае, Єгоре.

Скляр зiтхнув, врештi всiвся на свое мiсце навпроти оперативника. Взяв до рук свое горня й сьорбнув кави. Гарячий напiй робив його пробудження швидшим та приемнiшим. Як i минулоi ночi, вiн змiг заснути пiд ранок, тож тепер почувався розбитим.

– Ти ознайомився з тим, що знайшов Войтюк? – Єгор кивнув на аркуш А4, який йому вчора ввечерi принiс молодий оперативник.

У кишенi куртки Єгор носив його згорнутим у кiлька разiв, тож тепер папiр виглядав зiм’ятим.

Женя зовсiм не здивувався, що Скляр проiгнорував його останне зауваження. Єгор рiдко говорив про власнi проблеми.

– Ознайомився, – кивнув Кир’ях, вiдставляючи каву подалi й зосереджуючись на роботi. За свiй майже тридцятирiчний стаж оперативника вiн привчився миттево перемикатися з розслабленого стану в робочий i навпаки. – Не надто багато, але i не мало, як то кажуть. Принаймнi хоч щось. Вчора ми взагалi навiть не знали, хто наш вбитий i чим займався. А що ти вчора довiдався?

Скляр вiдмахнувся:

– Не надто багато. Скидаеться на те, що дiвчини в нього немае й що жив вiн доволi нудно: жодних гулянок вдома, друзi навiдувалися не надто часто. Один iз сусiдiв прийде сьогоднi на тринадцяту, щоб скласти фоторобот приятеля, якого вiн час вiд часу бачив з Павелкiвом. Необхiдно встановити його особу.

– А що на роботi розповiли?

– Нi-чо-го, – промовив по складах одне з найнеулюбленiших слiв на службi. – Працював сумлiнно, у конфлiкти не вступав, з усiма в гарних вiдносинах, проте друзiв на роботi не мав. За словами колег, мав дiвчину (таку собi Юлю), з якою давно розiйшовся. Останнiм часом найбiльше спiлкувався з унiверситетським приятелем, та вони не мають його контактiв. Ім’я Кирило. Думаю, це той самий, про кого згадував сусiд жертви.

– Гм… не так уже й нiчого, – звiв брови оперативник. – Кращий приятель вбитого – нова ниточка, яка може навiть i до розв’язки привести. Хтозна, може, справа виявиться банальною: два приятелi щось не подiлили. Наприклад, дiвчину.

Єгор знуджено зiтхнув i вiдсторонено подивився у вiкно. Думки його блукали деiнде: на вiдмiну вiд Кир’яха Скляр частенько грiшив тим, що переймався особистими питаннями на робочому мiсцi. Кир’ях не вперше спостерiгав за пригнiченiстю Скляра, проте вирiшив не допитуватися – «захоче, сам розповiсть». На його превеликий подив, оце «захоче» настало дуже швидко.

– Я так довго не витримаю, Жень, – Єгор затулив обличчя руками, вiдтак з силою потер очi й чоло. – Мене цi постiйнi перевiрки скоро доконають.

Скляр не надто полюбляв дослухатися до наказiв керiвництва, часто проводячи розслiдування на свiй розсуд. Завдяки репутацii кмiтливого й цiлеспрямованого слiдчого йому багато пробачали. Аж до поiздки в Харкiв.

– Я задовбався скнiти в цьому вузенькому кабiнетику, де завжди купа людей, галасу й все заставлено, – вiн пiдняв зi столу й приречено кинув назад пакунок з речовими доказами, – ось цим всiм. Я хочу займатися розслiдуваннями. По-справжньому ними займатися.

– Ти займаешся, – Кир’ях спробував хоч якось пiдбадьорити.

Вiн прекрасно знав, що мае на увазi Єгор, проте не бачив жодноi можливостi допомогти.

– Ти ж чудово розумiеш, про що я.

Дверi кабiнету вiдчинилися, Єгор приречено звiв погляд, очiкуючи побачити, як сюди заходить Гусейнов чи Гочмановський. Проте то лише зазирнув один з оперативникiв, шукаючи Войтюка. Єгор з полегшенням зiтхнув.

– Вiн буде на дев’яту, донька захворiла, – пояснив Скляр i не без задоволення подивився, як колега зачиняе дверi з протилежного боку.

Попри те, що побоювання не втiлилися, серце в нього стислося: все одно обое слiдчих скоро прийдуть, а вiдтак почнеться новий марудний день на службi.

– Єгоре, ти слiдчий. Такi твоi обов’язки: сидiти тут i виконувати бiльше паперовоi роботи. Це ми з Льошею бiгаемо мiстом.

– Нiколи не хотiв бути слiдчим – пiшов на повiдку батька. Менi бiльше до смаку оперативна робота.

– Я помiтив це, – усмiхнувся старший колега й прочистив горло. – І, я тобi скажу, у тебе це чудово виходить. Якщо тобi так це подобаеться, спробуй змiнити посаду. Хтозна, можливо, вийде, – стенув плечима Женя.

Дверi кабiнету вкотре вiдчинилися, i цього разу Єгоровi не пощастило. На роботу врештi дiстався не лише Гочмановський, а й Гусейнов. Обидва слiдчi зайшли до кабiнету, обговорюючи початок карантину. Гочмановський вiдразу всiвся за свiй стiл. Сьогоднi вiн виглядав бадьорiше, нiж вчора: на вiдмiну вiд Єгора добре виспався. Гусейнов, своею чергою, кинув барсетку на завалений паперами стiл i вiдразу кудись вийшов. Цей, як завжди, прийшов на службу незачесаний, у пом’ятому несвiжому одязi, запиленому взуттi й iз невдоволеним виразом обличчя. Педант до мозку кiсток, Єгор нiколи не мiг збагнути логiки Гусейнова в питаннi особистоi гiгiени.

Та зараз проблема неохайностi колеги мало привернула увагу Скляра. Слiдчий вкляк. Нiколи до цього моменту Єгор не помiчав такоi очевидноi речi. Лише зараз Скляр збагнув, що кожен його ранок на службi починаеться практично однаково: вiн приходить ранiше за своiх колег, п’е каву (iнколи з Кир’яхом, обговорюючи робочi питання), вiдтак кiлька хвилин по восьмiй заходять Гусейнов та Гочмановський.

«Гусейнов вiдразу кудись йде, а Гочмановський заварюе собi каву. На вiдмiну вiд Гочмановського Гусейнов свою ранкову порцiю кави п’е завжди о дев’ятiй».

«У мене вкотре день бабака»[18 - День бабака – вислiв, що позначае одноманiтнiсть у життi: кожен день видаеться до найдрiбнiших деталей схожим на попереднiй. З’явився пiсля однойменно американського фiльму 1993 року, у якому головному герою доводилося щодня проживати один i той самий день впродовж довгого перiоду.], – з жахом усвiдомив Єгор, i йому зненацька забракло повiтря.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 08:45

– То що з тiею нiчною стрiляниною? Нiчого не чув? – почухав свого гладкого живота Нагай. У руках вiн тримав папери, якi Гусейнов щойно дав йому для вивчення.

Вiд оперативника Тараса Нагая пахло кавою, i це нагадало Гусейнову, що час i себе потiшити, як по-модному це називае Скляр, американо. У животi забурчало: вiн, як завжди не снiдав.

– Нi, нiчого, – похитав головою, хоч насправдi прекрасно знав, чим все завершилося.

Вночi бiля стрип-клубу почалася бiйка, що переросла в стрiлянину. Полiцii вдалося вiдразу затримати лише одного стрiльця, а вже пiд ранок впiймали й другого. Обое виявилися пiд дiею наркотикiв. За попередньою iнформацiею, амфетамiну.

Наразi Гусейнова бiльше турбувала справа, яку йому щойно доручили розслiдувати. Нутром слiдчий вiдчув, що новий грабiж – справжнiсiнький висяк. Усерединi все кипiло вiд почуття несправедливостi: ну чому найважчi справи завжди дiстаються саме йому? Чому саме до нього таке незаслужене ставлення?

З сусiднього кабiнету вийшов Скляр i кудись швидко попрямував. Скорiше за все, зустрiти свiдка чи понятого[19 - Понятий – стороннi особи, яких запрошують працiвники полiцii бути присутнiми при проведеннi обшуку, огляду, опису майна й iн.].

– Ходить тут, такий модний i самовпевнений, – кивнув вбiк Єгора Гусейнов.

– Йому можна, – зiтхнув Нагай, – вiн хороший слiдчий.

– Був би хорошим слiдчим, не поставив би пiд загрозу життя колеги. Це серйозна помилка, його б мали звiльнити. Якби не татко, давно б вилетiв звiдси. Ти можеш уявити? Йому довiрили поiхати на курси вiд закордонних колег – единому слiдчому з усiх нас – а вiн все так спаплюжив! Осоромив наш мiськвiддiл перед усiею Украiною та ще й перед канадцями! А, мiж iншим, тодi мав iхати я. Я б нiколи не дозволив статися тому, що дозволив собi вiн.

Нагай задумливо кивав. Вiн добре пам’ятав той ажiотаж, що почався, коли в мiськвiддiлi оголосили конкурс на поiздку до Харкова. До колишньоi столицi з’iхалися правоохоронцi з усiеi краiни. Гусейнов звiдкись дiзнався про заплановане масштабне навчання ще до оголошення конкурсу, тож уже в перший день його заява, резюме та мотивацiйний лист лежали в кабiнетi керiвництва. До останнього Антон був певен, що поiде саме вiн – навiть збиратися потроху почав. Тiльки от не так сталося, як гадалося. Єгор, завжди на своiй хвилi, занурений у роботу, дiзнався про конкурс мало не в останнiй день. Нагай i досi бачив, як загорiлися очi Скляра. Слiдчий подав потрiбнi документи в той самий день. І, якщо по правдi, Тарас Нагай нi на мить не засумнiвався, що перевагу нададуть саме Єгору. Не через батька. Через його компетентнiсть. Нагай тодi й сам хотiв поiхати, та навiть не подав свою кандидатуру. Хто б його обрав?

– І на тебе визвiрився, – нiби здалеку почув голос Гусейнова Нагай. – Нi за що.

Оперативник вiдволiкся вiд спогадiв i подивився на колегу. Вiдразу зрозумiв про що йдеться. Йому досi неприемно було згадувати конфлiкт, що виник якось мiж ним та Єгором: Тарас справдi припустився помилки, вiн дуже шкодував про це. Проте Єгор виявився з тих, хто дуже неохоче пробачають. Вiдтодi спiвпраця Скляра та Нагая звелася до мiнiмуму.

– Ну… – протягнув Тарас. Йому приемним був захист Гусейнова (зменшувало почуття провини), – я таки справдi налажав. Ми б значно швидше впiймали вбивцю, якби я ретельно перевiрив всю iнформацiю.

Гусейнов гмикнув:

– Тарасе, Єгор примусив тебе повiрити, що ти винен. Хай там як, а порiвняно з його промахом, твiй – незначний.

Нагай замислився. З Гусейновим важко було не погодитися: через Скляра мало не загинув працiвник полiцii. Таки правда, Єгор «облажався» набагато бiльше, нiж свого часу вiн.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 09:45

Льоша Войтюк з цiкавiстю спостерiгав за роботою кримiналiстiв. Один iз них (його оперативник бачив вперше за весь час своеi служби у Рiвне) вивчав сiрий Daewoo Lanos на наявнiсть вiдбиткiв пальцiв. Чоловiк пенсiйного вiку скрупульозно обстежував кожен сантиметр автiвки, час вiд часу бурмочучи щось собi пiд нiс. Його сива голова то з’являлася з вiкна, то знову ховалася всередину. Поряд з авто вiн лишив розкладеною свою валiзку з усiма необхiдними для його роботи засобами. Саме зараз вiн щось дiстав iз неi й повернувся до Lanos.

Льоша пошукав очима кiнолога. Чолов’яга мiцноi статури (але дуже низького зросту) разом iз нiмецькою вiвчаркою вивчав прилеглу територiю.

Оперативник на повнi груди вдихнув свiжого повiтря й голосно видихнув.

– Насолоджуешся весняним ранком? – усмiхнувся Кир’ях, пiдходячи ближче.

Щойно старшого колегу привезли на мiсце подii патрульнi. Кир’ях обережно ступав болотом – позавчора пройшов рясний дощ, i тут, у лiсi, земля не встигла добре висохнути. Войтюк з усмiшкою на обличчi спостерiгав, як оперативник намагаеться дiйти, не замазавши взуття.

– Не старайся, Жень, це нереально, – кивком голови вказав на своi кросiвки, якi з бiлих перетворилися на бiло-коричневi.

– Привiт, – врештi пiдiйшов ближче Кир’ях i потиснув руку Льошi. – Що тут?

– Ну, тепер ми можемо з певнiстю казати, що нашого нового жмурiка Андрiя Павелкова вбили не через бажання заволодiти його ТЗ[20 - ТЗ – транспортний засiб.]. Судячи з усього, авто намагалися тут заховати, – Войтюк обвiв поглядом територiю й врештi вказав на ще одну автiвку – власники ii пiв години тому подзвонили до полiцii сповiстити про знахiдку. Двое лiтнiх чоловiкiв сидiли в салонi й тихо балакали.

– Ну i що цi двое тут робили?

– На рибалку приiхали. Там, – Льоша витягнув праворуч свою довгу худу руку, – знаходиться непогане озеро. Сам iнколи з кумом сюди приiжджаю рибалити.

– Навiщо ховати машину там, де ii швидко знайдуть? – замислився Кир’ях.

– Ну, у мене тiльки один варiант, – Войтюк знову iз задоволенням вдихнув пахучого лiсового повiтря, примружуючи очi. Сьогоднi його донька почувалася набагато краще, i вiд цього настрiй його значно полiпшився. У вухах i досi лунав радiсний смiх Злати, коли вiн вранцi привiз ii до батькiв (школи зачинили на карантин, тож сiмейною радою одноголосно було вирiшено в робочий час залишати малу в дiдусiв та бабусь). Таня нарештi змогла пiти на роботу, а вiн – зi спокiйним серцем на службу. – Наш вбивця не знае цiеi мiсцевостi.

– Отже, не мiсцевий, – замислено промовив Кир’ях. – Не рiвненський.

– Не рiвненський або просто не рибак. Вiдтак не знав про озеро й вважав, що тут машину довго не знайдуть. Врештi-решт звiдси озера не видно. Заiхав машиною сюди, залишив ТЗ i пiшов, – Льоша стенув плечима.

– Звiдси до мiста доволi далеко. Хочеш сказати, вiн пiшки пiшов?

Войтюк звiв брови.

– Бiльше слiдiв машин тут поки не знайшли, – Войтюк провiв Кир’яха по територii, вказуючи на вiдбитки на землi. – Натомiсть е слiди невiдомоi особи. Судячи з розмiрiв, це чоловiк. Хоча напевне сказати важко – все розмите. Якби земля не була вологою, ми б отримали щось бiльш чiтке.

– Та ми тут нiчого не отримаемо, – розчаровано проказав старший оперативник. – Не бачу жодного чiткого слiду. Це можуть бути як жiночi, так i чоловiчi слiди.

– Думаеш, вбивця жiнка? – здивувався Льоша.

– Чисто теоретично, звiсно, можливо, проте не думаю, що жiнцi б вдалося вбити здорового мiцного хлопця, заховати його тiло, а потiм ще й машину. Надто якось все складно.

– Є вiдбитки! – несподiвано вигукнув експерт. Чоловiк просунув крiзь вiкно машини свою напiвлису голову й трiумфально подивився на оперативникiв. – Ба бiльше, ми ще й ДНК матимемо, – кримiналiст вийшов з машини, у правiй руцi вiн тримав пiнцет i дивився на нього так, немов ця рiч як мiнiмум золота.

Рибалки витрiщалися на нього з нерозумiнням, а от оперативники вiдразу збагнули: пiнцетом той тримае волосину, яку здаля побачити неможливо.

– Супер. Якщо е ДНК та вiдбитки, впораемося швидко, – зрадiв Кир’ях.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 10:59

– А ти хiба не маеш зараз вiдсипатися? – усмiхнувся Єгор.

– А ти хiба не маеш зараз спiлкуватися з понятими? – парирувала патрульна, коли несподiвано зустрiла його в холi.

Жiнка теж широко усмiхнулася.

Вона саме прийшла до колеги Єгора, теж слiдчого, аби розповiсти про нiчний iнцидент, що трапився на околицi мiста цiеi ночi. Їi екiпаж першим опинився на мiсцi подii – знайшли обгорiлий труп чоловiка. За попередньою iнформацiею, автiвка загорiлася через коротке замикання. Власник не встигнув врятуватися.

Замiсть вiдповiдi Єгор нiби ненароком роздивився в коридорi, вiдтак взяв ii за лiкоть та повiв до виходу з мiськвiддiлу. Вiн помiтив ii кiлька хвилин тому з вiкна свого кабiнету: балакала з колегою на подвiр’i. Не довго думаючи, Єгор спустився вниз – саме вчасно, щоб перестрiти ii до того, як вона загубиться в темному коридорi сiроi полiцейськоi будiвлi.

У холi, як завжди в цей час, було чимало людей – переважно патрульнi та порушники, яких вони сюди привезли. Власта привiталася з двома хлопцями з iншоi роти. Вiдтак вони з Єгором пройшли через турнiкет-вертушку, на них нiхто майже не звернув уваги.

– Єгоре, у мене тут зустрiч по роботi, – вона нiяк не могла второпати, куди вiн ii тягне.

Скляр не вiдповiв, тiльки звiв на неi розчарований погляд.

– Я думав, ти вiльна. У тебе сьогоднi вихiдний.

– І оце я б просто так у свiй вихiдний припхалася до мiськвiддiлу? Та ще й у той час, коли мала б спати пiсля нiчноi. Що трапилося? – заiнтриговано допитувалася патрульна, коли вони вийшли на вулицю. – Ти менi можеш сказати, куди ми йдемо? У мене таке враження, що ти зiбрався мене викрасти.

– Дуже смiшно, ха-ха, – буркнув Скляр, все ще тягнучи ii за лiкоть.

Слiдчий йшов так швидко, що iй мало не доводилося за ним бiгти.

Скляр озирнувся на чийсь голос – то Гусейнов балакав з Нагаем. Про що саме, звiдси Єгор не чув, та вирiшив вiдразу пришвидшитися, поки його не помiтили. Власта простежила за поглядом Скляра й теж побачила Гусейнова. Слiдчий вiдпустив ii руку й вирвався вперед настiльки, що iй довелося наздоганяти. Власта зрештою збагнула, що Єгор прямуе до Toyota Prius, який належав патрульним полiцейським, i впевненiше пiшла за ним.

– Типу, вони не помiтять твоеi вiдсутностi в кабiнетi, – сказала, коли сiла за Єгором у машину.

Невиспана пiсля змiни, Власта почувалася страшенно виснаженою. Пiв години тому вона випила допiо[21 - Допiо – подвiйне еспресо.], та воно не надто допомогло. А ще Артем – вони вранцi посварилися.

Єгор гмикнув i вiдмахнувся:

– Я це розумiю. Просто не хочеться ловити на собi цi погляди з-пiд лоба.

– Єгоре, ти перебiльшуеш. Не так вже погано вони до тебе ставляться.

– Не перебiльшую, – кисло заявив Скляр. – І взагалi, я бiльше не можу стирчати в тому маленькому вузенькому кабiнетику, – поскаржився Єгор.

– Ми за тiею адресою, що ви просили? – поцiкавився патрульний за кермом.

Хлопець не без задоволення розжовував гумку, у той час, як салоном ширився свiжий м’ятний аромат. Його напарник тим часом балакав з командиром роти телефоном. З цими хлопцями Власта не була знайома.

– За тiею, – кивнув Скляр. – Тiльки зачекайте кiлька хвилин. Дама з нами не iде, – Єгор звiв на Власту запитальний погляд.

– Єгоре, зараз одинадцята. Я вже мала б бути в кабiнетi Кулика.

Скляр скривився:

– Почекае.

Єгор обережно пошукав поглядом Гусейнова та Нагая – саме вчасно, щоб помiтити, як слiдчий та оперативник заходять до мiськвiддiлу. Скляр голосно зiтхнув та заплющив очi: подалi вiд мiськвiддiлу йому дихалося легше. І тепер нарештi вiн може зосередитися на роботi. Кир’ях нещодавно вiдзвiтував: експерти нинi перевiряли знайденi в машинi Павелкова вiдбитки. Єгор був майже певен, що хлопця вбив хтось iз друзiв чи знайомих: звична рiч. За таких обставин вiн сподiвався швидко розкрити злочин.

– До речi, я тобi розповiдала, що буду тут сьогоднi зранку.

Єгор здивовано подивився на неi, вiдiрвавшись вiд думок про розслiдування.

– Вибач, я забув. Думав, ти вiльна. Думав, ти до мене прийшла в гостi, – лукаво усмiхнувся, та попри це очi його лишалися сумними.

Власта замислилася. Розсiянiсть для Скляра – останнiм часом звичне явище.

– Єгоре, помирися з нею.

– Що? Ти про кого?

– Єгоре, ти прекрасно розумiеш, про кого, – усмiхнулася.

Скляр звiв погляд на патрульних – тi обговорювали робочi моменти.

– Власто, ми з нею вже рiк не те що не спiлкувалися. Ми навiть не бачилися.

– І що?

– Що? Вона мене вже забула. У неi цiлком може бути хтось iнший.

Єгор пригадав нове фото, яке Таня зовсiм недавно виклала в iнстаграмi, i все всерединi знову стиснулося. Хотiлося кричати, вiд безвиходi його кинуло в жар, легенi стислися. Слiдчий опустив вiкно й вдихнув холодного повiтря. Патрульний за кермом байдуже озирнувся, вiдчувши прохолоду, i вiдразу повернувся до розмови з напарником.

– Єгоре, я ж бачу, як ти переживаеш. Навiть коли хтось просто вимовляе iм’я «Таня», ти вiдразу супишся. Ну принаймнi поговори з нею. Зустрiньтеся. Кави разом випийте. Це ж нi до чого не зобов’язуе.

– Власто, я не збираюся зараз обговорювати особистi питання, – процiдив роздратовано Скляр, поглядаючи на патрульних. Йому аж нiяк не хотiлося, щоб цю розмову хтось слухав. – Та й взагалi не маю намiру будь з ким обговорювати свое життя.

– Як хочеш, – зiтхнула вона.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 11:15

На вайбер надiйшло сповiщення. Не вiдкриваючи його, Єгор прочитав повiдомлення вiд Свiтлани – запитувала, коли дочекаеться вiд нього дзвiнка. Єгор зiтхнув i вирiшив вiдписати пiзнiше.

Слiдчий пiдвiв голову, почувши чиюсь бесiду. То проходили повз жiнка середнього вiку з хлопцем-пiдлiтком. Мама та син, запiдозрив Єгор. За iнтонацiею Скляр зрозумiв, що вона давала якiсть настанови хлопаковi, але той не мав жодного бажання дослухатися. Єгор знову зосередився на екранi мобiльного.

Ще пiв години тому Єгор мав неочiкуване натхнення приеднатися до допитiв, якi в цей момент проводили колеги. Спiлкуватися з усiма пiдряд мешканцями будинку жертви (i усiх прилеглих будинкiв) – марудно, Скляр по можливостi це уникав. Інша рiч – проводити бесiду з тими, хто безпосередньо пов’язаний зi справою. Але не сьогоднi. Сьогоднi – усе, що завгодно, тiльки б не сидiти в кабiнетi поряд з Гусейновим та Гочмановським.

Та не так сталося, як гадалося. Пiсля згадки про Таню натхнення накивало п’ятами в невiдомому напрямку. Вiн страшенно картав себе за слабкодухiсть, та нiчого не мiг вдiяти. Зараз Єгор всiвся на лавку на Бродвеi[22 - Бродвей – так у Рiвному називають територiю за «Кiнопалацом».] (перед цим переконавшись, що вона не брудна) й вiддався потоку думок, паралельно проглядаючи iнстаграм Танi.

Єгор провiв пальцем по обличчю дiвчини. Зi свiтлини на нього дивилися такi рiднi колись очi. Щоки його й досi палали вiд роздратування – вiн ненавидiв поради, що стосувалися особистого життя. Та що там – Єгор усi поради терпiти не мiг.

Внизу екрану з’явилося сповiщення. Скляр байдуже торкнувся пальцем червоноi позначки – виявилося, що в нього черговий фоловер. Цього разу якийсь магазин меблiв. Реальних знайомих у цiй соцiальнiй мережi вiн мав надзвичайно мало. Надто через те, що нiколи не афiшував своеi там присутностi. Ба бiльше, слiдчий ще не виклав тут жодноi свiтлини (i не мав намiру цього робити). Єдина мета створення профiлю – спостерiгати за новинами в життi Танi. Вiдколи вони розiйшлися, зазирання сюди стало, немов ритуалом. І попри це, йому й досi не вдалося дiзнатися, чи зустрiчаеться з кимось дiвчина. Питати вiн не мав кого – усi iхнi спiльнi знайомi насправдi були друзями Танi. У своiх знайомствах Єгор обмежувався суто колегами.

Та й то, з бiльшiстю вiн нiколи не мав особливого бажання спiлкуватися.

Ще з iнституту Скляр зажив слави вiдлюдька. А дехто навiть звинувачував його у зверхностi. За цiеi причини слiдчий нiколи не мав багато друзiв. Нi в Луцьку, де вiн пропрацював бiльшу частину своеi кар’ери, нi тут, у Рiвному. Коли, перебуваючи пiв року тому в Харковi, Єгор припустився помилки у веденнi справи, почалося службове розслiдування. Чимало заздрiсникiв сповнилося надii, що його звiльнять. На Єгора налетiв такий шквал критики (переважно незаслуженоi), що Скляр i сам вiрив – доведеться пiти зi служби.

Чутки про те, що вiдбуваеться, дiйшли до батька – колишнього слiдчого, надто шанованого, аби хтось дозволив собi його iгнорувати. Попри категоричну Єгорову вiдмову прийняти допомогу, вiн потурбувався про те, щоб вiд сина вiдчепилися. Єдине, що для батька було неможливим (та й для будь-кого iншого), – змусити всiх заздрiсникiв стулити писки. Тож тепер Єгор жив в умовах постiйних доносiв та контролю з боку керiвництва та колег.

«До бiса все!» – Єгор вийшов з iнстаграму й пошукав у телефонi значок «Нотатки».

Усi важливi нюанси розслiдувань Єгор завжди занотовував у смартфонi – у той час, як iншi колеги досi користувалися блокнотами. Кир’ях взагалi примудрився вiдкопати записник, якi були популярнi в дев’яностi, якщо не у вiсiмдесятi. Сторiнки блокноту виявилися пожовклими, i Єгор пiдозрював, що той справдi завалявся в оперативника ще з давнiх часiв. Єгор нiяк не мiг збагнути: навiщо мати смартфон (фактично мiнiкомп’ютер) i при цьому користуватися ним лише для дзвiнкiв та соцмереж? Сам же Скляр обожнював все сучасне. Щоправда, грошей у нього на таку технiку бракувало, тож слiдчий обмежувався тим, що спостерiгав за новинками за допомогою iнтернету.

Скляр перечитав усю наявну iнформацiю по справi Павелкова. Вiдтак передивився фото. Нiчого нового не зауваживши, вийшов з програмки й байдуже роздивився навколо. Люди проходили повз, не звертаючи на нього особливоi уваги. Дехто носив захиснi маски. Вiд завтра – у краiнi карантин на два тижнi. Усе зачиняеться, людей по можливостi переводять працювати з дому. Тiльки от полiцii це аж нiяк не стосуеться.

Силою волi Єгор переборов бажання вкотре зайти в iнстаграм i передивитися профiль Танi. Як правило, таке залипання тривало довго, час йшов, а робота (якоi й без того по самi вiнця) стояла на мiсцi. Скляр змирився з власною долею, пiдвiвся й попрямував на зупинку, щоб повернутися до своеi в’язницi – кабiнетику в мiськвiддiлу.

Смартфон видав характерний звук сповiщення у вайберi, Єгор апатично розблокував екран, очiкуючи побачити там повiдомлення по роботi – вiн вже давно не чекав сповiщень вiд Танi. То Войтюк надiслав важливу iнформацiю: номер телефону, мiсце роботи та адресу кращого приятеля загиблого.

«Справа поволi просуваеться», – втiшився Єгор.

Єгор рiзко зупинився, розвернувся в протилежний бiк i рiшуче попрямував до iншоi зупинки.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 12:05

– Де ви були п’ятнадцятого та в нiч з п’ятнадцятого на шiстнадцяте березня? – ошелешив своiм запитанням Єгор.

Кирило Карпов (на вигляд не старший за двадцять п’ять рокiв) отетерiло витрiщився на слiдчого. З-пiд густих чорних брiв на Скляра дивилася пара майже чорних очей. Перший пiдозрюваний (а такий статус у Скляра отримували всi, хто так чи iнакше мав зв’язок iз жертвою) виявився викладачем фiлософii в унiверситетi Водного господарства та природокористування. Або, як в народi його називали, Воднiка.

Скляр не вперше дивувався тому, яке враження часом можуть справляти деякi люди. Чоловiк перед ним мало скидався на викладача вишу – смаглявий красень, яким, без сумнiвiв, цiкавиться чимало жiнок. Таких, як вiн, сучасна мода називае ламберсексуалами[23 - Ламберсексуал – чоловiк iз зовнiшнiм стилем традицiйного дроворуба. Головнi ознаки: хороша фiзична форма та борода.] – борода, вуса та пiдкачане тiло, мов у дроворуба. Тiльки от Єгор завжди сумнiвався в розумових здiбностях чоловiкiв, якi за собою доглядали бiльше, нiж жiнки. На руках у хлопця Скляр помiтив акуратний манiкюр, навiть поверхня нiгтiв вкрита прозорим лаком. «Цiкаво, педикюр вiн теж робить у салонi?» На безiменному пальцi лiвоi руки красувався золотий перстень.

Одяг (однозначно дорожчий за всю його мiсячну зарплатню) – чорнi джинси та молочного кольору кофтина з V-подiбним вирiзом на грудях, що сексуально пiдкреслювала м’язи. Чорнi туфлi не менш дорогi та якiснi. У правому вусi золота сережка. Засмага – з солярiю. Єдине, що псувало зовнiшнiсть хлопця, – низький зрiст (орiентовно метр сiмдесят). Навiть красивi широкi плечi не могли врятувати зовнiшнiсть хлопця вiд цього недолiку. Поряд зi Скляром викладач скидався на карлика.

«Де вiн на це все бере грошi?»

– Ви що, мене в чомусь пiдозрюете? – запинаючись, промовив Карпов.

«Переляк у поеднаннi з обуренням – багато про що говорить».

Із сусiдньоi аудиторii вивалила група студентiв, пройшла повз, голосно обговорюючи початок завтрашнього карантину. Ще мить – i з кафедри фiлософii (де Єгор i знайшов свого свiдка) вийшли викладачi. Двi жiнки рокiв сорока в потворних окулярах зупинилися неподалiк, ледь ковзнувши поглядом по Карпову та його гостевi. Вони стиха про щось балакали, та по напруженiй поставi Скляр безпомилково визначив: дослухаються.

Єгор подумки усмiхнувся: «Цiкавiсть вбила кицьку».

З початком перерви в коридорi стало надто гамiрно й двом чоловiкам довелося пошукати спокiйнiшого мiсця. Колеги Карпова з досадою подивилися iм вслiд, розумiючи, що намiр дiзнатися, що до чого, провалився. Врештi полiцейському та його свiдку вдалося бiльш-менш усамiтнитися, вiдiйшовши в кiнець довгого коридору до вiкна.

– То де ви були, ви так i не вiдповiли? – суворо промовив Єгор. Слiдчий сканував кращого приятеля Павелкова очима, намагаючись вирахувати, чи йому казатимуть правду.

– Вдома, – стенув той плечима.

Вiн не отримав вiдповiдi, яка б пiдтвердила чи спростувала його пiдозри. Та воно й не потрiбно: чiпкий погляд полiцейського сказав все за свого власника.

– Хто може це пiдтвердити?

– Нiхто. Я сам живу. Я весь день перевiряв контрольнi студентiв i писав дисертацiю.

Хлопець дивився на Єгора знизу вверх, i подумки Скляр кепкував з цього переляканого Дон Жуана. А ще, його страшенно цiкавило, чого той боiться.

– Але я не вбивав Андрюху. Навiщо менi це? – затараторив, у той час, як Скляр продовжував безмовно дивитися на нього.

Єгор вiдповiв не вiдразу.

– Коли ви востанне бачили його? – нарештi поцiкавився слiдчий.

– Минулого тижня, – Карпову вiдлягло, коли слiдчий нарештi заговорив.

Мовчанка полiцейського лякала значно бiльше.

– Точнiше.

– На позаминулих вихiдних. У недiлю. Зустрiлися випити пиво.

Карпов хотiв щось додати, та раптом запнувся. Скляр запам’ятав цю паузу.

– Де ви були? Де пили пиво?

– У Броварнi на Грушевського.

– У його машинi знайдено вашi вiдбитки.

Насправдi полiцiя поки що змогла встановити лише одну з трьох осiб, чиi вiдбитки знайшли в машинi. І вони належали не Карпову. Та Єгор вирiшив пiти ва-банк.

– І чого б це? – iронiчно поцiкавився Карпов. – Ми з ним приятелювали. Я неодноразово iздив з ним у його автiвцi.

– Ви сварилися з ним останнiм часом? Мали якiсь конфлiкти?

– Та н-нi. Ми нiколи не сварилися, ми ж приятелювали, – стенув плечима чоловiк.

Сунув руки до кишенi, проте майже вiдразу вийняв та схрестив на грудях.

«Схрещенi руки – захисна реакцiя. Чого ти боiшся, га?»

Скляр мовчки вдивлявся в обличчя хлопця. Ось доглянута борода чорного кольору, вуса, почервонiлi вiд хвилювання щоки, наляканi очi… Суб’ект не витримав погляду Скляра й вiдвiв очi. Лише на мить, проте слiдчому цiлком достатньо: вiд нього щось приховують.

– Брешете, – вiдрiзав Скляр i пильнiше вдивився в обличчя викладача вишу.

Карпов запнувся на пiв словi. Хлопець iз роззявленим вiд подиву ротом глянув на слiдчого. Хтось зi студентiв iз ним привiтався, вiн вiдсторонено вiдповiв, заледве повернувши голову. Три студентки побiжно (але з цiкавiстю) оглянули рудого невiдомого та свого викладача й зайшли до вбиральнi, що була зовсiм поряд. За ними з гуркотом зачинилися дверi.

– Не брешу. За кого ви мене маете? – обурився Карпов. – Ви приходите до мене на роботу, у мiй робочий час i звинувачуете в невiдь-ч?му, не маючи при цьому жодних доказiв! Яке ви маете на це право?

Скляр мовчав, лиш уважно спостерiгав, як приятель Павелкова, сам того не усвiдомлюючи, видае себе з головою. У хлопця аж слина з рота вилiтала. На бородi лишилося кiлька дрiбних краплинок, на губi – бiла пiна, i Скляр вiдчув, що його зараз знудить. Гучний дзвiнок – заклик на пару – перервав тираду Карпова.

– Менi потрiбно йти. Я не витрачаю свiй час на порожню балаканину на роботi.

Не чекаючи дозволу, Карпов зробив кiлька крокiв у бiк кафедри. З туалету вийшли трое дiвчат, з якими вiн мало не зiштовхнувся, знову кинули зацiкавленi погляди на двох чоловiкiв i пiшли до аудиторii. Єгор вiдчув приемний запах парфумiв, що линув вiд котроiсь iз них.

– Оксано! – гукнув Карпов, – пара у двiстi двадцять восьмiй?

– Так, Кириле Миколайовичу.

Єгор помiтив у ii руках журнал. «Староста», – вмить збагнув.

– Шановний! – кинув Карпову навздогiн Скляр.

Той знехотя озирнувся.

– А я вам i не казав, що звинувачую вас у вбивствi. Чому раптом ви так подумали? – Єгор пiдiйшов, став впритул. – Я сказав, що не вiрю в те, що ви з ним не мали конфлiктiв.

Двое чоловiкiв дивилися один на одного. Слiдчий зацiкавлено спостерiгав, як змiнюеться вираз обличчя Кирила Карпова: злiсть перетворилася на розгубленiсть. Вiн бiльше нiчого не сказав, мовчки попрямував на кафедру.

– Зайдете сьогоднi в мiськвiддiл – у вас вiзьмуть вiдбитки, – кинув навздогiн Єгор.

Карпов рiзко озирнувся, та вiд подиву не промовив i слова: слiдчий зблефував, коли заявив, що вони мають його вiдбитки! Скляр лиш глузливо посмiхнувся.

Довжелезний коридор поволi порожнiв: студенти та викладачi розбрiдалися по аудиторiях. За двi хвилини все стихло, лиш де-не-де чулися кроки тих, хто ще не встигнув добiгти до мiсця призначення.

За кiлька хвилин з кафедри фiлософii знову вийшов Карпов. У руках вiн тримав стос паперiв (очевидно, реферати) i темного кольору папку. Йшов вiн понуро, опустивши плечi. Взявшись за ручку дверей аудиторii (вони були лиш за два метри вiд кафедри), чоловiк спинився, немов щось вiдчув. Озирнувся.

На нього мовчки витрiщався слiдчий, з яким щойно так безглуздо завершилася розмова.


* * *

Рiвне. Вiвторок, 17 березня 2020 року. 16:35

Скляр втомлено посмiхнувся. Вiн знав, що знайде Кир’яха тут. Якщо його немае в кабiнетi (але колеги при цьому запевняють, що той у мiськвiддiлi), то, скорiше за все, вiн курить на вулицi.

– Я не буду гасити цигарку, – попередив Кир’ях, щойно помiтив Єгора.

Єгор тiльки байдуже махнув рукою. Обое вiдiйшли подалi вiд входу. Оперативник випустив дим з рота й тiльки пiсля цього заявив:

– Чув, що сталося. Ти хоч не посварися з Михайловичем, – порадив, маючи на увазi керiвництво. – А Гусейнову можеш натовкти пиву. Покличеш – допоможу, – посмiхнувся.

Єгор виглядав блiдим i нiби ще бiльш худим (хоч куди ще бiльше бiлостi та худорлявостi?). Сьогоднi Гусейнов офiцiйно передав одну зi своiх нових справ Єгоровi – якийсь грабiж. Скляр i без того не знав, за що хапатися.

– Що робитимеш?

Скляр знизав плечима:

– А в мене е якийсь вибiр? – нарештi озвався. – Я тiльки не розумiю, як Гусейнову вдалося вiдкараскатися вiд цього розслiдування.

Кир’ях зробив глибоку затяжку – примружуючись вiд задоволення – i врештi викинув сигарету до смiтника. Вирiшив не дражнити Єгора – т?му й без того не легко.

– Єгоре, ти мов маленький, iй Богу. Ти що, Антона не знаеш? Пiшов до керiвництва – як завжди, з виразом на обличчi «Пошкодуйте мене, я такий нещасний» – i вуаля – справу вiддають тобi, – розвiв руками оперативник. – Вiн тебе ще з часiв стажування в Харковi ненавидить. Вiн же ж так хотiв поiхати туди.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65765846) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Багато вагiтних жiнок боiться заразитися токсоплазмозом вiд власних котiв. Токсоплазмоз – iнфекцiйне захворювання людини та тварин, яке спричиняють токсоплазми. Цей страх е перебiльшеним. Якщо дотримуватись санiтарних правил при доглядi за тваринами, людина не заразиться.




2


Тiкток – сервiс для створення та перегляду коротких вiдео.




3


Chair challenge (англ.) – челендж, що вимагае пiдняти стiлець, притиснувшись головою до стiни. Особливiсть даного челенджу в тому, що жiнки здатнi виконати завдання без проблем, а от чоловiки переважно з ним впоратися не можуть.




4


Домова Служба – служба виклику майстрiв рiзних напрямкiв додому.




5


ФІЗО – абревiатура «фiзична освiта»; фiзична пiдготовка (у цьому випадку патрульних полiцейських).




6


Барбершоп – чоловiча перукарня.




7


Розбiй – напад з метою заволодiння чужим майном (при цьому проти людини застосовують насильство або погрожують його застосувати). Вважаеться тяжчим злочином, нiж крадiжка чи грабiж.




8


Жмурiк – покiйник.




9


Стороннiм забороняеться ходити мiськвiддiлом без супроводу працiвникiв полiцii, тому iх завжди зустрiчають та проводять до виходу.




10


Справа Марко Вiтторiно – йдеться про справу, описану в першiй книзi серii полiцейського детективу – «Кривавими слiдами».




11


Справа Камiли Пасiчник – йдеться про справу, описану в другiй книзi серii полiцейського детективу – «Убивця з пiдземелля».




12


Справа Олександри Альтман – йдеться про справу, описану в третiй книзi серii полiцейського детективу – «Кубик Рубiка».




13


Драгер – маеться на увазi алкотестер, за допомогою якого патрульнi перевiряють людей на стан алкогольного сп’янiння (назва походить вiд назви нiмецькоi компанii, що iх виробляе).




14


Освiдування – у цьому випадку перевiрка на стан алкогольного сп’янiння.




15


Сто тридцята стаття – керування транспортними засобами особами, якi перебувають у станi алкогольного чи наркотичного сп’янiння або ж пiд впливом лiкарських препаратiв, що знижують iх увагу та швидкiсть реакцii.




16


Плюс – у вiйськових та полiцейських означае: «Прийняв iнформацiю».




17


Екiпаж – патрульнi екiпажi зазвичай складаються з двох напарникiв, що патрулюють мiсто на службовому автомобiлi.




18


День бабака – вислiв, що позначае одноманiтнiсть у життi: кожен день видаеться до найдрiбнiших деталей схожим на попереднiй. З’явився пiсля однойменно американського фiльму 1993 року, у якому головному герою доводилося щодня проживати один i той самий день впродовж довгого перiоду.




19


Понятий – стороннi особи, яких запрошують працiвники полiцii бути присутнiми при проведеннi обшуку, огляду, опису майна й iн.




20


ТЗ – транспортний засiб.




21


Допiо – подвiйне еспресо.




22


Бродвей – так у Рiвному називають територiю за «Кiнопалацом».




23


Ламберсексуал – чоловiк iз зовнiшнiм стилем традицiйного дроворуба. Головнi ознаки: хороша фiзична форма та борода.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения